Селяни - Реймонт Владислав

Половину відробить, коли картоплю садитимем, а решту в жнива.

— Козлова теж просила смужку під льон на відробіток.

— Ну, ця наробить, як кіт наплаче! Нехай шукає десь-інде. Торік вона на все село ґвалтувала, що батько її скривдили!

— Як хочете, ваша земля, ваша й воля! Ще Філіпка заходила вчора, коли у вас пологи почалися... просила картоплі.

— За гроші?

— Ні, на відробіток. У них і копійки в хаті немає, з голоду мруть.

— Нехай візьме півкорця на їжу, а коли ще буде потрібно, то дам вже як посадимо, бо не знаю, скільки в нас залишиться. От Юзька прийде й відміряє їй... Хоч знаю я, як Філіпка робить; їй аби день до вечора...

— Та де ж їй сил узяти? Недоїдає, недосипає і щороку дитину приводить.

— Господи Ісусе, як мучаться люди! Жнива ще за горами, а переднівок на порозі!

— Як же, на порозі! Давно в хатах сидить! У людей від голоду животи позападали, ледве живі.

— Ви свиню випустили?

— Так, вона під призьбою лежить. А поросятка славні, кругленькі, як булочки.

У дверях з'явився Билиця.

— Гусей я під аґрусом залишив... Приходить до мене пан Яцек на свято та й каже: "Перейду я до тебе жити, Билице, і добре платитиму". Думаю: сміється він з хлопа, як це буває в панів, і кажу йому теж жартома: "Що ж, гроші мені потрібні, і вільні кімнати у мене теж є!" А він засміявся, дав мені пачку тютюну, оглянув хату й каже: "Якщо ви тут можете жити, то й я житиму. А хату ми потроху збудуємо таку, що буде, як панський маєток!"

— Ти глянь, такий шляхтич, поміщиків брат! — дивувалася Ягустинка.

— Постелив собі постіль у сінях поруч з моєю і живе: коли я йшов, він на порозі цигарку курив та горобців зерном приманював.

— А їсти що буде?

— Приніс каструльки, чай собі кип'ятить та попиває.

— Ні, тут щось є... Коли вже такий вельможний пан... ну-ну...

— А тільки те й є, що зовсім з глузду з'їхав! Кожна людина б'ється, кращого шукає, а такий пан своєю волею на гірше піде? Не інакше, як з глузду з'їхав! — сказала Ганка і витягла голову, прислухаючись, бо надворі залунали голоси.

Це повернулися з костьолу всі, хто був на хрестинах: попереду Юзя, під наглядом Домінікової, несла немовля на подушечці, прикритій хусткою, за ними йшли хрещені батько й мати — війт і Плошкова, а позаду шкутильгав Амброжій, не встигаючи за іншими.

Раніше ніж увійти, Домінікова взяла дитину і, перехрестившись, стала за давнім звичаєм обходити з нею навколо хати, зупиняючись на кожному розі й примовляючи:

На сході — віє,

На півночі — холод.

На заході — темінь,

На півдні — гріє.

— І скрізь стережися нечистого, душе людська, та тільки на бога покладайся.

— Дивіться-но, Домінікова у нас яка побожна, а добре чаклує! — сміявся війт.

— Молитва молитвою, але й замовити теж не завадить,— пошепки сказала Плошкова.

Всі гамірливо увійшли до кімнати, Домінікова розповила немовля і, голеньке, червоне, як варений рак, подала Ганці.

— Приносимо тобі, матір, нового християнина, нареченого у святому хрещенні Рохом! Нехай росте здоровий тобі на радість.

— І нехай наплодить ще з десятеро Рохів! Міцний хлопчик: як хрестили, кричав так, що не довелося й щипати його, а сіль випльовував, аж сміх брав!..

— Бо він з такого роду, який горілкою не гребував,— озвався Амброжій.

Немовля на ліжку пищало й дриґало ніжками. Домінікова обтерла йому горілкою очі, губи й чоло, і тільки після цього приклала Ганці до грудей. Воно присмокталося, як п'явка, і замовкло.

Ганка щиро подякувала кумові й кумі і, цілуючись з усіма, перепрошувала, що хрестини не такі, які повинні бути в домі у Борини.

— Родіть на той рік четверте, тоді ми все налагодимо і своє надолужимо! — пожартував війт, втираючи вуса, бо йому вже дали чарку.

— Хрестини без батька — однаково, що гріх без розгрішення,— необережно мовив Амброжій.

Ганка розплакалась, і жінки стали її втішати, обіймати, цокатися з нею. Трохи заспокоївшись, вона запросила гостей перекусити, бо яєчня з ковбасою вже парувала на столі.

Частувала Ягустинка, а Юзя, приспівуючи, заколисувала дитину в ночвах, бо в старої колиски поламалися полозки.

Довго стукали ложки, і ніхто й слова не промовив.

У сінцях товпилися сусідські діти, і з дверей раз у раз вистромлялися їхні голівки. Війт кинув їм пригорщу цукерок; вони з вереском і бійкою вибігли на ґанок.

— Чогось Амброжій сьогодні наче води в рот набрав.

— А от сиджу й думаю, що малому треба господарство готувати і наречену.

— Земля — це вже батьків клопіт, а наречену куми підшукають.

— Цього добра не бракує, ні! Ще й просять, щоб узяли, та доплату дають.

— А війтовій, певне, сумно без малих! Я бачила, як вона провітрювала на тину одежу своїх небіжчиків.

— Кажуть, війт обіцяв на осінь справити хрестини.

— Ти бач! На такій роботі чоловік, а про це теж не забуває!

— Сумно в хаті без дитячого крику,— сказав війт поважно.

— Це правда. Біди з ними чимало, та зате й допомога, і втіха.

— Еге, щастя, нічого сказати! Дорого за нього доводиться платити! — буркнула Ягустинка.

— Правда, бувають і лихі діти, які батька й матір за ніщо мають, та яке коріння, таке й насіння. Яке коріння, таке й насіння! — зітхнула Домінікова.

Ягустинка скипіла, зрозумівши, що це камінь у її город.

— Легко вам з інших сміятися, коли у вас такі синки славні,— і напрядуть, і корів подоять, і горщики поперемивають, як найспритніші дівки.

— Бо в слухняності та страху божому виховані!

— Ще б пак, самі щоки підставляють, бий! Достоту їхній татусь покійний! Звісно, яке коріння, таке й насіння,— це ви правду сказали. Пам'ятаю, що ви замолоду з хлопцями виробляли; тож не диво, що Ягуся в матір вдалася, хоч би кілок попросив, аби тільки шапка на ньому була,— ні в чому не відмовить, така добренька! — сказала Ягустинка над вухом Домінікової, а та — пополотніла і чимраз нижче хилила голову.

Сіньми пройшла Ягна, Ганка покликала її й почастувала горілкою. Вона випила і, ні на кого не дивлячись, пішла на свою половину.

Розмова якось не клеїлась. Війт, побачивши, що Ягуся не повертається, спохмурнів, сидів нагороїжившись, і коли вона знову з'явилася в сінях та вийшла на подвір'я, крадькома провів її очима.

І жінки не підтримали розмови: Домінікова з Ягустинкою міряли одна одну лютими поглядами, а Плошкова шепотілася про щось з Ганкою. Тільки Амброжій не розлучався з пляшкою і, хоч його ніхто не слухав, теревенив, що на думку спаде.

Раптом війт підвівся і, вдаючи, ніби йде за хату в своїй потребі, прокрався садом до хліва. Ягуся сиділа на порозі хліва й поїла з пальця рябеньке теля.

Війт, полохливо озирнувшись, запхнув їй за пазуху пригорщу цукерок і шепнув:

— На тобі, Ягусь! Приходь увечері до Янкеля за перегородку, дам тобі щось краще.

І, не чекаючи відповіді, поспіхом повернувся до хати.

— А славне теля у вас, дорого за нього дадуть,— сказав він, розстібаючи каптан.

— Ми його на розплід залишимо, воно від панського бугая.

— Прибуток буде, бо мельників бугай уже ні до чого. От зрадіє Антек такому приплоду.

— Господи, та коли ж він його побачить? Коли?

— Скоро, це я вам кажу, значить, вірте.

— Адже всіх з дня на день чекають, а їх нема й нема!

— Кажу вам: от-от повернеться, вже я знаю!

— Найгірше те, що поля не хочуть чекати!

— Страшно й подумати, що буде восени, коли вчасно не посіємо! На вулиці застукотіли колеса, Юзя, виглянувши, сказала:

— Ксьондз із Рохом проїхали!

— Це вони по церковне вино їздили,— пояснив Амброжій.

— Чого ж то ксьондз Роха в помічники взяв, а не Домінікову? — ущипливо спитала Ягустинка.

Домінікова не встигла огризнутись, як увійшов коваль, і війт з чаркою пішов йому назустріч.

— Спізнився ти, Міхале, тепер наздоганяй нас!

— Тебе, куме, я швидко дожену — там уже шукають тебе... Не встиг коваль договорити, як вбіг задиханий солтис.

— Ходімо, Пйотре, там тебе писар і стражники дожидають.

— От собаче життя, ні хвилини спокою! Треба йти, діло передусім.

— А ви їх швидше спровадьте й повертайтесь.

— Де там, будуть допитувати про пожежу на Підліссі та про ваш підкоп.

Він пішов з солтисом, а Ганка, пильно дивлячись на коваля, сказала:

— Коли прийдуть протокол писати, ти їм усе розкажи, Міхале. Поскубуючи вуса, коваль удавав, наче уважно придивляється до немовляти.

— А що ж я їм можу сказати? Те саме, що і Юзька.

— Дівчисько я до стражників не пущу — це не годиться! А ти скажи, що з комори начебто нічого не забрано, а чи пропало щось інше — це вже тільки богу відомо.— Вона кашлянула і поправила перину, опустивши голову, щоб приховати глузливу усмішку.

Коваль рвучко повернувся і вийшов.

— Злодюга паскудний! — усміхнувшись, тихенько пробурмотіла Ганка.

— І так короткі були хрестини, а їх ще й укоротили,— скаржився Амброжій, беручись за шапку.

— Юзько, відріж Амброжієві ковбаси, нехай він іще вдома хрестини справить.

— Гусак я, чи що, суху ковбасу ковтати?

— То відлийте собі горілки, аби тільки на нас не нарікали.

— Розумні люди кажуть: відмірюй крупи, коли сиплеш їх у горщик, під час роботи на пальці не поглядай, а в гостях чарочок не лічи!

Так приказуючи, він щедро відлив собі горілки. Не минуло й десяти хвилин, як солтис почав ходити по хатах і скликати всіх до війта — на допит до писаря й стражників.

Плошкова розсердилась і, взявшись у боки, гримнула на нього:

— Ось тут вони в мене... за пазухою... війтові накази! Наше це діло? Кликали ми їх? Є в нас час із стражниками марудитися? Ми не собаки, щоб на кожен посвист бігти! Нехай самі приходять і допитують, якщо їм треба! Не підемо!

Репетуючи, вона вибігла на вулицю до гурту переляканих жінок, що збиралися біля ставу.

— За роботу, куми, в поле! У кого є до нас діло, повинен знати, де нас шукати. Не діждуть вони, щоб ми за їхнім наказом все кидали й стояли під дверима, як собаки. Брехуни прокляті! — лементувала вона, страшенно роздратована.

Плошки були перші після Борин господарі в Ліпцях, і жінки її послухались. Вони розбіглися, мов сполохані квочки, а через те що більшість уже з ранку робила в полі, село збезлюдніло; тільки діти гралися біля ставу та грілися на сонці старі баби.

Писар, звісно, розлютився і добре вилаяв солтиса, але хоч-не-хоч довелося йти в поле. Довго він блукав по ланах, розпитуючи людей, що вони знають про пожежу в Підліссі. Звісно, всі казали те, що він і сам знав. Та й хто б став виказувати писареві й стражникам те, що думав?

Писар і його супутники тільки змарнували час до полудня, набігались по бездоріжжю, мало не по пояс грузнучи в грязюці, бо рілля місцями була ще дуже грузька,— і все це марно.

Сердиті прийшли вони до Борини складати протокол про підкоп.