Селяни - Реймонт Владислав
Сонце зайшло, блакитний присмерк падав на поля. Захід сьогодні був блідий, тільки над товстими стовбурами тополь стелились на небі золотисті відблиски. День пригасав.
— І це все правда, що там намальовано? — спитала Ягуся, зупиняючись.
— Все, Ягусю, правда.
— Господи! Такі величезні води, такі землі! Повірити важко.
— Є, Ягусю, є!
Ясь говорив дедалі тихше, заглядаючи їй в очі так близько, що вона стримувала подих. По тілу пробіг дрож, вона нахилилась грудьми вперед і чекала, що він обійме її. Мимохіть розкрила обійми. Але Ясь похапцем відсахнувся.
— Мені час... На добраніч, Ягусю! — кинув він і швидко пішов уперед.
А Ягуся ще довго стояла, мов прикипівши до місця. "Приворожив мене, чи що?" — думала вона, обважнілою ходою повертаючись додому. В голові паморочилось, тіло налилося млостю.
Вечоріло, у вікнах засвітилися вогники, з корчми чути було музику й приглушений гамір.
Вона заглянула у вікно: посеред яскраво освітленої кімнати стояв пан Яцек і грав на скрипці, а біля прилавка хитався п'яний Амброжій і крикливо щось розповідав жінкам, часто простягаючи руку до чарки.
Раптом хтось міцно обняв Ягну ззаду. Вона скрикнула і стала вириватись.
— Ага, спіймав тебе! Тепер не відпущу. Вип'ємо з тобою трохи! Ходім! — шепотів війт, не розмикаючи рук, і потяг її за собою бічними дверими в комірчину за перегородкою.
Ніхто їх не побачив, бо вже темніло й вулиця була безлюдна. Тихше стало на селі, змовкав гомін, порожніли подвір'я, люди розходилися по хатах; минало свято, дні солодкого відпочинку. Будні стояли біля порога, шкірили в темряві гострі зуби, і не одне серце знову стискав страх і турботи.
Зажурилося, примовкло село, міцніше притулилось до землі, ховаючись у мовчазних садах. Ще де-не-де на призьбах сиділи люди, доїдаючи рештки великодніх страв й тихо розмовляючи. А інші лягали вже спати й співали молитви.
Тільки в Плошків було гамірно й людно. Тут позбиралися сусідки і, посідавши на лавах, статечно розмовляли. На першому місці — війтова жінка, поряд з нею Бальцеркова, набундючена, пихата, щось голосно доводила. Була тут і сухенька Сікора, і криклива Борина, двоюрідна сестра Мацея, була й ковалиха з немовлям, зайнята розмовою з тихою й побожною солтисовою жінкою. Прийшли й інші найперші на селі господині.
Сиділи поважні й надуті, мов квочки на яйцях, у святкових рясних спідницях, у хустках, за ліпецькою модою спущених до половини спини, в сніжно-білих чепцях з оборками, у величезних, як колеса, і високих, по самі вуха, плоєних комірцях, поверх яких кожна понадавала всі свої корали. Жінки розважались, як уміли, обличчя в них дедалі більше червоніли й сяяли вдоволенням. Вони старанно розправляли спідниці, щоб не зім'ялись, присувалися ближче одна до одної і шепотілися, перемиваючи кісточки знайомим.
Коли з'явився коваль, сказавши, що він щойно з міста, стало ще веселіше. Коваль був балакун, яких мало, а через те що він зараз був напідпитку, то брехав так кумедно, що жінки аж за боки бралися. А він сам сміявся голосніше від усіх, регіт його чути було навіть у Борин.
Довго вони так розважалися. Плошкова разів зо три посилала до корчми по горілку.
А в Борин ще й досі сиділи біля хати. Навіть Ганка встала з ліжка і, кутаючись у кожух, бо ввечері похолодало, підсіла до інших.
Поки було видно, Рох читав їм уголос. Кілька разів Ганка, вдивляючись у далечінь, тихо наказувала Юзі:
— Ану, виглянь на дорогу!
Але на дорозі нікого не було, і Рох продовжував читати, поки не стемніло, а потім став розповідати всякі історії. Всі слухали його з напруженою увагою. Морок укривав їх, постаті ледве вирізнялися на тлі білої стіни. Надходила ніч, темна й холодна; зірок не було, глуха тиша сповила землю, чути було тільки, як десь шуміла вода та валували собаки.
Всі збилися в купу. Настуся, Юзя, Веронка з дітьми, Ягустинка, Клембова й Петрек сиділи на приступках у Роха біля ніг, а Ганка збоку, на камені.
Рох розповідав їм про минуле польського народу, про житія святих, про всякі чудеса, які бувають на світі. Як тільки можна було все це зрозуміти й запам'ятати!
Вони слухали його, затаївши подих, не зважуючись поворухнутися, жадібно вбираючи в себе кожне слово, як висохла земля п'є теплий рясний дощ. А він, не видний у темряві, говорив урочисто й тихо:
"Після зими приходить весна для всіх, хто її чекає і в праці й молитвах готується до неї".
"Уповайте, бо упосліджені будуть першими".
"Жертовною кров'ю і працею треба засівати ниву щастя людського, і хто засіяв, у того зійде і настане для нього пора жнив!"
"А хто дбає про хліб щоденний, не сяде за трапезу господню".
"Хто тільки ремствує на зло, а добра не робить, той плодить ще гірше зло".
Він говорив довго, дедалі тихше й засмученіше, і через те що морок зовсім вкривав його, здавалося, що це святий голос самої землі чи то померлі покоління Борин, яких у ніч воскресіння з мертвих бог відпустив на землю,— з оцих старих стін, з похилих дерев, з густого мороку ночі говорять зі своїми нащадками, повчаючи і застерігаючи їх.
І душі живих вбирали в себе ці слова, як благовіст, і з тугою линули в далекий світ, в незбагненну країну мрії.
Ніхто навіть не почув, що по усьому селі завалували собаки, що на дорозі хтось кричить і біжать люди.
— Підлісся горить! — гукнув чийсь голос за садом.
Всі вибігли за ворота. Це була правда: горіли поміщицькі будівлі на фільварку в Підліссі, і полум'я кривавими кущами здіймалося в темряві.
— От слово й стало плоттю! — пробурмотіла Ягустинка, згадавши Козлову.
— От вона, кара божа!
— Це за нашу кривду!— розтинали темряву голоси.
Грюкали двері, і напіводягнені люди гуртом вибігали на вулицю. На мосту біля млина, звідки пожежу було видно найкраще, юрба весь час зростала, і незабаром там зібралося все село.
Пожежа щохвилини дужчала; фільварок стояв на пагорбі біля лісу, отож, хоч до нього було кілька верст, в Ліпцях усе було видно, мов на долоні. Чорну стіну лісу лизали вогненні язики, линули вгору криваві скошлані хмари. Вітру не було, і вогонь здіймався чимраз вище, будівлі палали, мов смолисті тріски; чорний дим шугав стовпами, і кривава заграва розливалася в мороці вогненною рікою й палахкотіла вже високо над лісом.
Раптом моторошне ревище розітнуло повітря.
— Воловні горять! Небагато вони худоби врятують,— бо ж там лише одні двері!
— Скирти загорілися!
— І клуні вже в огні! — тривожно гукали в юрбі.
Прибігли ксьондз, коваль, солтис, а тоді з'явився звідкілясь і війт, такий п'яний, що ледве тримався на ногах, і відразу ж почав гнати людей на допомогу в маєток.
Але ніхто не квапився туди іти, і тільки почулося злісне ремствування:
— Нехай наших чоловіків повипускають, то й побіжать рятувати.
Не вплинули ні лайка, ні погрози, ні навіть слізні ксьондзові благання: люди не рушили з місця і похмуро дивилися на пожежу.
— Сучі ви діти! Холуї панські! — гукала Кобусєва, погрожуючи кулаком ковалеві й війтові.
І тільки коваль, війт та солтис поїхали в Підлісся, та й то з порожніми руками — ні відер, ні багрів жінки їм не дали.
— Палицями того, хто у руки їх візьме! Позабиваємо падлюк! — верещали вони гуртом.
Все село висипало на вулицю, навіть найменших дітей, що аж заходилися плачем, матері тут-таки заколисували на руках.
Люди стояли в похмурому мовчанні,— мало хто кидав слово, та й то пошепки,— жадібно дивилися на пожежу й зітхали. І в кожному серці зростала глибоко прихована радість: вони вірили, що це за них бог покарав поміщика.
Горіло до пізньої ночі, але в Ліпцях ніхто не йшов спати: стояли й терпляче дожидали, поки все скінчиться. Вже суцільне море вогню бушувало над фільварком і хвилями здіймалося в небо; кривавим дощем падали з дахів палаюча солома і дранка; від заграви, що вогненною плахтою маяла в темряві, червоніли верхів'я дерев і дах млина, а став наче хто посипав жаринами.
Гуркіт возів, крики, ревище худоби долинали з Підлісся, зловісний жах знищення, здавалося, кружляв у повітрі, а в Ліпцях юрба все ще стояла, мов живий, врослий у землю мур, і тішила очі та душі помстою.
Від корчми долинав хрипкий голос п'яного Амброжія:
Ех, Марись, моя Марись!
Варить пива не берись!
VI
Почувши таку незвичайну новину, Ганка навіть підвелася на ліжку, але Ягустинка вчасно втримала її й силоміць вклала знову на подушки.
— Лежіть, лежіть, не горить ніде!
— Таж батько таке сказали, наче зовсім розуму стерялися. Помочіть собі голову свяченою водою, може, дур пройде.
— Ні, Ганусь, я при своєму розумі і сказав тобі щиру правду: пан Яцек з учорашнього дня живе в мене,— сказав Билиця, збираючись чхнути після доброї понюшки тютюну.
— Певно, вже зовсім здурів! Подивіться, чи не йдуть? Заморять мені голодом дитину!
— Від костьолу ніхто ще не йде,— заявила через хвилину Ягустинка і знову взялася прибирати в хаті, посипати долівку піском.
Старий чхнув кілька разів підряд та так, що аж на лаву сів.
— Трубите, як на міському базарі!
— Тютюн міцний, Ганусь, це пан Яцек мені дав, цілу пачку! Було ще рано, у вікна заглядало ясне тепле сонце, дерева в саду гойдалися од вітру, у відчинені двері з сичанням лізли з сіней вигнуті гусячі шиї і червоні дзьоби. Ціла зграя забрьоханих гусенят з писком теребилась на високий поріг. Раптом десь загарчав собака, і старі гуси зняли крик, а квочки, що сиділи на яйцях, злякано заквоктали й стали розбігатися.
— Ви б їх хоч у садок вигнали, нехай траву поскубуть.
— Зараз вижену, Ганусь, і від ворон постережу...
В хаті запала тиша, тільки шелест гілок долинав з саду та легенько колихалися паперові прикраси під закуреною стелею.
— Що там хлопці роблять? — довгенько помовчавши, спитала Ганка.
— Петрек оре під картоплю біля пагорка, а Вітек поїхав боронувати поле під льон у Свинячому ярку.
— Мокро там ще?
— Мокро, нога по кісточку грузне, але після боронування швидше просохне.
— Коли земля нагріється і можна буде сіяти, я, може, встану.
— Ви про здоров'я дбайте, а робота від вас нікуди не втече.
— Корів подоїли?
— Так, я сама доїла, бо Ягуся залишила біля хліва дійниці й кудись пішла.
— Гасає по селу, як той бездомний собака, ніякої підмоги від неї в хаті!.. Ягустинко, скажіть Кобусєвій, що я їй землі під капусту дам, а Петрек відвезе їй гній на поле й заоре, тільки хай відробить мені потім по чотири дні за смужку.
