Селяни - Реймонт Владислав
Хлопці зовсім ошаліли, ходили юрбою, направляючи на кожного, кого здибають, свої порскавки, і довелось кінець кінцем солтису розганяти пустунів, бо ніхто не міг носа виткнути з хати.
— Ви, видно, нездужаєте після вчорашнього? — тихо спитала в Ганки Ягустинка, сушачи біля печі мокру спину.
— Так, ворушиться він у мені й увесь час штовхає... І нудить мене чогось.
— Ви б полежали. Треба чебрецю запарити й випити! Розтрусило вас учора! — вболівала Ягустинка, та тільки-но запахло смаженою ковбасою, сіла разом з іншими снідати, жадібно виглядаючи в мисці більший шматок.
— Поїжте й ви, господине,— голодом хворобі не зарадиш.
— Ні, мене від м'яса верне. Я чаю собі запарю.
— Прополоскати кишки добре, але краще б ви горілку закип'ятили з салом і зіллям та й випили: швидше б допомогло...
— Ще б пак, такі ліки мертвого на ноги поставлять! — засміявся Петрек. Він сидів біля Ягусі, заглядав їй у вічі, послужливо подавав усе, на що вона тільки гляне, і часто заговорював з нею, та Ягуся відповідала неохоче, і він став розпитувати Ягустинку про Матеуша, про Стаха Плошку й інших.
— Як же, бачила їх, сидять усі разом, а покої у них достоту панські — високі, ясні, з підлогою, тільки на вікнах залізне павутиння, щоб їм прогулятися не закортіло; годують теж непогано. Горохову юшку принесли опівдня, я покуштувала: наче на старому чоботі зварена, а шмаровидлом приправлена; на друге пшоняну кашу їм подали... ну, Лапа ногу б на неї задер, а понюхати б не схотів. Доводиться їм на свої гроші харчуватись, а в кого ні копійки немає, молитвою казенні харчі приправить та й їсть,— в'їдливо розповідала Ягустинка.
— Скоро їх повипускають?
— Казали, наче на проводи дехто повернеться,— відповіла вона, ледь стишивши голос і тривожно позираючи на Ганку. Ягну наче на місці підкинуло, вона втекла з хати, не скінчивши снідання. А стара заговорила про Козлову.
— Пізно вона повернулась і ні з чим, тільки тої й користі, що розтрусило її на возі після ковбас та на маєток помилувалась. Кажуть, інакше пахне, ніж мужицька хата! Поміщик сказав, що допомогти нікому не може, бо це справа комісара й начальства, а якби навіть і міг, то й тоді не став би захищати жодного ліпецького хлопа, бо вони йому стільки шкоди наробили: ліс йому продавати заборонили, а купці його тепер по судах тягають... Лаявся, кажуть, страшенно і кричав, що коли йому через хлопів доведеться ходити з торбами, то нехай все село пропадає! Козлова вже з самого ранку з цими новинами по всіх хатах бігає і погрожує помститися панові.
— Дурепа, що вона йому тими погрозами вдіє!
— Е, любі ви мої, не вгадаєш, хто зможе в найболючіше місце влучити. Іноді найпослідуща людина... — Вона не докінчила і метнулася до Ганки, бо та в цю мить похитнулась і прихилилася до стіни.
— Господи милосердний! Коли б це з вами передчасно не трапилось,— прошепотіла вона злякано й підтягла Ганку до ліжка; Ганка зомліла в неї на руках, піт краплями зросив її обличчя, вкрите жовтими плямами, і вона лежала, ледве дихаючи. Стара оцтом терла їй скроні, але аж тільки коли вона піднесла їй до ніздрів хрін, Ганка опритомніла й розплющила очі.
Всі розійшлися — кожне до своєї роботи, в хаті залишився тільки Вітек. Обравши слушну хвилину, він став просити господиню, щоб вона відпустила його на гулянку з півником.
— Іди, одежі тільки не порви та не пустуй! Собак прив'яжи, щоб вони за вами кудись в інше село не побігли! Коли ж ви підете?
— Зараз же після обідні.
Ягустинка заглянула знадвору і спитала:
— А де ж це собаки, Вітеку? Я винесла їм їсти, гукала — жодної немає!
— Правда, адже їх і вранці в хліву не було! Лапо! Кручеку! — почав кликати Вітек, вибігши на ґанок, але собаки не з'являлись.
— Мабуть, на село побігли! — пояснив він.
Відсутність собак на подвір'ї нікого не стурбувала, то була звична річ. Лише через деякий час Юзька почула начебто десь на подвір'ї глухе скавучання, але нікого не знайшла і побігла в сад, думаючи, що це Вітек розправляється з чужим собакою. Вона дуже здивувалась, не побачивши нічого, та й скавучання вже не чути було. Повертаючись, вона натрапила на Кручека: він лежав мертвий, з розбитою головою, біля затилля хати.
Юзька зняла такий вереск, що позбігалися всі.
— Кручека вбили! Певно, злодії! Всіх охопила тривога.
— Та вже ніхто інший, як злодії! В ім'я отця і сина! — скрикнула Ягустинка, побачивши раптом купу виритої землі і велику яму під стіною.
— Підкопалися під батькову комору!
— А яма яка — конем можна в'їхати!
— І в ній повно зерна!
— Ой, а може, там ще сидять розбійники! — заверещала Юзя. Побігли всі на Боринину половину. Ягусі вже не було, а старий лежав обличчям до дверей. В коморі, завжди темній, було видно, бо світло проходило крізь діру в підлозі, і всі одразу побачили, що тут усе перемішане, як в юшці горох з капустою. Зерно з діжок було висипане на підлогу, тут-таки лежала одежа, скинута з жердки, і навіть пасма пряжі й вовни були розшарпані й переплутані. З першого погляду ніяк було визначити, чого не вистачало. Але Ганка одразу зміркувала, що це ковалева робота; її навіть жаром обсипало від самої думки, що якби вона бодай на один день спізнилась, він знайшов би й забрав гроші... Вона нахилилася над ямою, приховуючи від усіх свою радість і щось обмацуючи за пазухою.
— А в хліву все ціле? — раптом запитала вона, злякана несподіваною підозрою.
На щастя, там усе було на місці.
— Двері були добре замкнені! — сказав Петрек і раптом, зачувши жалібне скавчання, підбіг до ями з картоплею, відвалив від отвору велику колоду й витягнув звідти Лапу.
— Ясна річ, його туди злодії вкинули. Але дивно... собака лютий, а підпустив їх до себе!..
— І ніхто вночі не чув гавкання.
Про підкоп повідомили солтиса, новина миттю поширилася по всьому селу, і люди щодуху бігли подивитися, позітхати, обговорити подробиці. В садок понабігало людей, всі протискалися, мов до сповідальні, кожен неодмінно мав стромити голову в яму, висловити свої міркування й уважно оглянути вбитого Кручека.
Прийшов і Рох, заспокоїв заплакану Юзю — дівчина кожному розповідала, як усе було, і пішов до Ганки — вона вже знов лежала в ліжку, але була на диво спокійна...
— А я боявся, щоб ви не брали цього занадто близько до серця,— почав Рох.
— Е... нічого злодій, хвалити бога, не взяв... спізнився,— додала вона тихше.
— Здогадуєтеся, хто?
— Голову дам відрубати, що коваль.
— То він, мабуть, заздалегідь щось вистежив та за цим і полював.
— Звісно... тільки проґавив... Я вам одному кажу...
— Еге, щоб звинувачувати, за руку треба схопити або мати свідків... І на що тільки людина не зважиться заради грошей!
— Ви навіть Антекові не проговоріться,— попросила вона.
— Ви знаєте, що я не балакучий... Вбити людину легше, ніж народити... Знав я, що коваль крутій, але не думав, що він на таке здатний.
— Він і на гірше здатний, я його добре знаю...
Прийшли війт із солтисом, стали докладно оглядати все й розпитувати Юзьку.
— Якби Козел не сидів в острозі, я б подумав, що це його робота...— шепнув війт.
— Тсс, Пйотре, Козлова сюди йде,— смикнув його солтис за рукав.
— Мабуть, злодіїв хтось сполохав, що вони нічого не забрали.
— Треба б стражників повідомити... Ех, нова морока! І свято не дадуть спокійно відбути...
Солтис раптом нахилився і підняв з землі закривавлену залізну штабу.
— Ось чим убили вашого Кручека! Штабу передавали з рук до рук.
— З таких штаб зубці в боронах кують.
— Могли вкрасти в Міхала з кузні.
— Ні, кузня з самої п'ятниці замкнена.
— Коваля треба спитати, чи в нього нічого не пропало.
— Могли вони й украсти, могли й принести з собою; це я, війт, вам кажу. Коваля вдома немає. Ми з солтисом і без вас знаємо, що треба робити! — відрубав війт і гримнув на людей, щоб не товклися тут даремно, а йшли б додому.
Ніхто його не злякався, але час було збиратися до костьолу,— з інших сіл уже йшли попід тинами люди, і вози чимраз частіше гуркотіли по мосту. Отож юрба швидко розійшлася.
А коли всі пішли, в садок приплентався старий Билиця і став обдивлятися свого вбитого пса, гладити його і щось тихенько говорити.
Дім теж спорожнів, всі пішли до костьолу, крім Ґанки, бо вона почувалася недобре і, лежачи в постелі, пошепки читала молитви, але думала про Антека. Коли старий забрав дітей на вулицю і в хаті стало тихо, вона міцно заснула.
Вже й полудень настав,розманіжений сонцем і такий тихий, що спів з костьолу лунав по всьому селу, аж шибки деренчали. Вже продзвонили перед піднесенням чаші, а Ганка все ще спала. Збудило її лише торохтіння возів по вибоїнах. За звичаєм, змагалися, хто швидше домчить до хати. Крізь просвіти поміж деревами так і мигтіли вози, повні-повнісінькі людей, та коні, яких шмагали батогами. Мчав вихор вигуків і сміху, і від тупоту двигтіла хата.
Ганка хотіла була встати помилуватися на це видовище, аж тут усі повернулися з костьолу, і Ягустинка, розігріваючи обід, почала розповідати, що сьогодні до костьолу прийшло дуже багато люду, так що й половина не вмістилася всередині. З'їхалися всі поміщики з сім'ями, а після обідні ксьондз скликав господарів до ризниці і про щось довго з ними розмовляв. А Юзя докладно змальовувала, як були одягнені поміщиці та їхні дочки.
— Знаєш, у панянок з Волі такі гузки — мов у індиків, коли вони хвости порозпускають!
— Вони туди сіно підкладають чи шмаття,— пояснила Ягустинка.
— А в поясі тонкі, як оси, здається, батогом би їх перетяв! І не вгадаєш, куди вони животи дівають: я зблизька придивлялась!
— Куди? Та під корсети запихають. Розповідала мені одна двірська дівка,— вона в модліцькому маєтку покоївкою робила,— як деякі панни голодують і поясами на ніч обперізуються, щоб не погладшати. Така в панів мода: щоб кожна пані була тоненька, як тичка, а зад щоб пишний був.
— На селі інакше: у нас парубки з худих сміються.
— Авжеж! Дівка має бути кругла, мов ріпа, й пишна, і коли парубок її пригорне, щоб від неї віяло жаром, наче з печі...— сказав Петрек, задивившись на Ягусю, яка саме виймала горщик з печі.
— Бач, опудало, вигулявся, нажерся м'яса, а тепер он на що облизується! — обурилась Ягустинка.
— А як дівка рухається на роботі, то щоб на ній аж спідниця тріщала.
Петрек, не зніяковівши, хотів додати ще щось масне, але прийшла Домінікова оглянути Ганку, і його вигнали надвір.
Обідали біля хати, бо день був теплий і сонячний.
