На уламках щастя - Дана Лонг

Рома прямує до будинку, а один із його охоронців боляче хапає мене за лікоть і тягне слідом за ним. Я намагаюся вирватися, але все марно, адже він набагато сильніший.

Ледве переступивши поріг будинку, в ніс одразу ж вдаряє запах вогкості та цвілі. Усередині будинок виявляється ще жахливішим, ніж зовні. Охоронець затягує мене в невелику кімнату, а слідом за нами входить Рома.

Опинившись усередині, я озираюся. Старі пожовклі шпалери звисають зі стін, на вікні ґрати, прикриті порваною шторою, а з меблів стара шафа з похиленими дверцятами і дірявий матрац на підлозі. Жахливе місце.

– Чого кривишся? Не подобається? – знущається Рома.

– Не подобається, – різко відповідаю йому.

– Нічого, звикнеш. Уперед! – він штовхає мене в спину, і я, спіткнувшись, падаю на брудний матрац.

До моїх ніг кидають маленьку пляшку з водою. Я переводжу погляд з неї на Рому і здригаюся від його хижого погляду.

– Кричати не намагайся. У найближчих десяти кілометрах жодної людини, тож ніхто не прийде тобі на допомогу. І втекти звідси теж не вдасться, – з цими словами він розвертається і виходить із кімнати.

Двері за ним одразу зачиняються, і я чую звук, схожий на засув. Ось і все. Мені раптом стає дуже сумно, адже Андрій не знає, куди я поділася з його квартири і ніколи вже не знайде мене. Адже я навіть не лишила записку, розраховуючи швидко відвідати крамницю і відразу ж повернутися додому.

Від цієї думки на очах виступають сльози, але я забороняю собі плакати. Сльозами тут не зарадити, потрібно думати, як вибиратися з цієї глушини.

Я сиджу під замком до самого вечора. На вулиці настає ніч, але в моїй кімнаті немає освітлення. За весь час мого перебування тут, у кімнату ніхто не входив. Вечеря мені сьогодні, швидше за все, не світить. Я піднімаюся з матраца і починаю голосно стукати у двері. Одразу чуються кроки за дверима, і за секунду мені в обличчя вдаряє світло від ліхтарика.

– Чого галасуєш? – від грізного голосу цього головоріза мені стає трохи ніяково.

– Я хочу в туалет, – відповідаю йому.

На його обличчі відображається невдоволення.

– Агов, Гравець, принеси цій принцесі відро! – він обертається і голосно кричить кудись у темряву.

– Відро? Ви знущаєтеся? Мені потрібен нормальний туалет, – перемагаючи страх, я намагаюся всім своїм виглядом показати, що не боюся цих відморозків і буду відстоювати свої інтереси.

– А джакузі тобі не треба? – уїдливо каже він.

– Ні, звичайного туалету цілком достатньо. І ще вечеря не завадила б.

– Не дозволено!

– Ясно. Тоді давайте обмежимося туалетом, будь ласка, – я переживаю, що він відмовить мені.

Охоронець вагається, у нього явно немає бажання морочитися зі мною, але трохи подумавши, він все ж погоджується, чому я дуже рада.

– Гаразд, хрін із тобою. Ходімо, – він розвертається, а я поспішаю слідом.

Ми виходимо з дому, а на вулиці вже стоїть непроглядна темрява. Жодного ліхтаря чи будиночка поблизу. Шуму машин, що проїжджають повз, я теж не чую. Значить ми десь далеко від цивілізації, і сюди навряд чи хтось заходить.

Мені вказують на старий дерев'яний туалет у кінці двору. Я швидко роблю свої справи і поспішаю назад, бо дуже моторошно перебувати там на самоті. Щойно я повертаюся в кімнату, двері за мною знову замикають. Одна, у темряві, я сиджу на брудному матраці до ранку, кутаюся у свою курточку і всіляко намагаюся зігрітися, адже опалення в цьому сараї, звісно ж, немає.

Настає довгоочікуваний ранок. Їжу мені ніхто не приносить. Рома теж особливо не поспішає приїжджати. А власне кажучи, що йому тут робити. Цікаво, скільки ще мене протримають тут, на одній воді?

Ближче до вечора раптово відчиняються двері, і поріг переступає Рома. У руці він тримає якийсь пакет.

– Жива ще?

– Не дочекаєшся.

– А я не чекаю, ти потрібна мені жива. Ось отримаєш спадок, передаси все мені, тоді можеш і помирати, – з цими словами він кидає до моїх ніг пакет, який приніс.

Я з побоюванням заглядаю всередину. У ньому лежать два сендвічі та пляшка води.

– Який ти щедрий, – я з презирством дивлюся на Рому.

– Навіть занадто.

– Як ти знайшов мене?

– Завдяки твоїй необачності та безтурботності. Можна сказати, мені дуже пощастило, адже проблематично було виманити пташку з клітки, а тут раптом ти сама прилетіла мені в руки.

– Про що ти взагалі говориш?

– Я знав, що рано чи пізно ти з'явишся на могилі свого дядька, тому відправив своїх людей стежити і, якщо ти там з'явишся, відразу ж доповісти про це мені. А далі, все просто. Хлопці простежили за вами до самого будинку. Щоправда, довелося витратити багато часу, чекаючи, поки ти, нарешті, не виповзеш зі своєї нори. Гаразд, мені вже час. Не нудьгуй, – він іде, знову залишивши мене на самоті.

Я дістаю з пакета сендвіч і з жадібністю накидаюся на нього. Дуже швидко розправившись із ним, поглядаю на другий, але вирішую почекати. Невідомо, коли наступного разу мені принесуть їжу.