На уламках щастя - Дана Лонг

Крізь сон до мене долинає якийсь шурхіт. Розплющивши очі, я піднімаю голову, намагаючись знайти джерело шуму. Я помічаю Андрія, який обережно пересувається кімнатою, намагаючись не шуміти, і збирається на роботу. Такий смішний. Він став мені дуже дорогий, і я вже не уявляю свого життя без цієї людини.

– Доброго ранку.

– Розбудив? Вибач, я намагався не шуміти, – Андрій усміхається і повільно підходить до мене.

– Я сама прокинулася, уже ранок, час вставати, – солодко потягуюся на ліжку.

– Спи, ще дуже рано. Ти й так усю ніч не зімкнула очей, – він підморгує мені, через що я починаю червоніти.

Усю ніч ми віддавалися пристрасті. Скільки б ми не займалися сексом, я не можу втамувати свою спрагу за цим чоловіком. І мої почуття взаємні, адже я бачу, що Андрій відчуває по відношенню до мене теж саме.

– Мені вже час іти. Я намагатимусь закінчити всі справи і повернутися якомога швидше, тож не нудьгуй, – з цими словами він ніжно цілує мою спину між лопаток, спускається трохи нижче і, загарчавши ледь чутно, відсторонюється.

– Іди, а я чекатиму на тебе тут. Гарного дня, – дивлюся з ніжністю на свого коханого.

Постоявши ще трохи біля ліжка, Андрій обпікає мене своїм поглядом, а потім розвертається і швидко залишає спальню.

Я не поспішаючи встаю з ліжка, заправляю його і приймаю душ. Потім готую собі сніданок. У мене попереду цілий день і треба подумати, чим себе зайняти, щоб не нудьгувати. Вирішую приготувати обід.

Відтоді, як ми їздили на кладовище, минуло вже два тижні. Я намагаюся прийняти і змиритися з тим, що дядька більше немає, хоч би як це не було важко для мене. Але, на жаль, я нічого вже не зможу виправити. Дядько був чудовою людиною, він дуже багато добра зробив для мене, і я завжди буду пам'ятати про нього.

Знайшовши в холодильнику продукти, беруся до готування. Вибір падає на вершковий суп із куркою і пиріг із вишнями. Я обожнюю готувати. У будинку, де ми жили з Ромою, я спускалася іноді на кухню і займала себе готуванням, чому щоразу дивувалася Тетяна. Пам'ятаю, як вона переймалася, що якщо Рома дізнається, що я тиняюся на кухні й готую, то звільнить її. Дурість яка. Наче йому було діло до мене і того, як я проводжу своє дозвілля.

Суп виходить дуже смачний, а аромат пирога з вишнями поширюється по всій квартирі. Шкода, що в мене немає телефону, щоб зателефонувати Андрію і дізнатися, чи приїде він на обід. Потрібно буде обговорити з ним питання щодо телефону. Я не можу без зв'язку із зовнішнім світом, коли немає можливості зв'язатися з кимось, або прочитати новини. Хоча... мені і телефонувати нема кому. У моєму житті залишилося тільки дві близькі людини, це Андрій і Єва. Ближче і рідніше за них у мене більше нікого немає.

Пообідавши і помивши посуд, я розташовуюся на дивані, перемикаю канали і натикаюся на цікавий, як мені здається, серіал, за переглядом якого проводжу кілька годин.

Андрій протягом дня так і не з’являється, і я вирішую порадувати його ввечері смачною вечерею, але в холодильнику не виявляється потрібних мені продуктів, тому збираюся до крамниці за покупками.

Ми розмовляли з Андрієм стосовно того, чи можу я виходити з квартири. Спочатку він був категорично проти, обґрунтувавши тим, що це небезпечно, поки він не розбереться з Ромою. Але мені вдалося переконати Андрія, що я буду обережною і максимум куди вийду, це в крамницю, розташовану поруч із нашим будинком. Йому нічого не залишалося, як погодиться.

Одягнувшись, я спускаюся на ліфті вниз. Дорога до крамниці займає в мене приблизно п'ять хвилин. Вибравши потрібні продукти й оплативши їх на касі карткою, яку мені залишив Андрій, прямую з пакетом додому.

До будинку залишається метрів п’ять, коли раптом поруч зі мною зупиняється машина, а з неї вибігають двоє чоловіків. Вони хапають мене і затягують у машину. Сили не рівні, тому їм дуже швидко вдається це зробити і, зайнявши місця по обидва боки від мене, машина зривається з місця, а мій пакет із продуктами залишається лежати на дорозі.

«Що їм потрібно від мене?».

Я тремчу, немов у лихоманці, страх сковує все моє тіло. На передньому сидінні біля водія сидить ще одна людина, яку я не одразу помічаю.

– Куди ми їдемо? – запитую ледве чутно.

Моє запитання залишається без відповіді, але раптом чоловік, що сидить на передньому сидінні, повільно повертає до мене своє обличчя, і я злякано схлипую.

– Рома?! – переді мною сидить мій найгірший кошмар і спопеляє мене поглядом.

Він нічого не відповідає, тільки продовжує дивитися на мене очима, сповненими ненависті. Мені стає дуже некомфортно. За мить він відвертається, так і не вимовивши жодного слова.

Ми їдемо приблизно півгодини. Я озираюся на всі боки і не впізнаю краєвиди за вікном.

«Що це за місцевість? Якась глушина».

Нарешті машина зупиняється. Судячи з усього, ми прибули на місце. Водій вимикає двигун, Рома й охоронці виходять із машини, і один із них подає мені руку. Я неохоче спираюся на неї і виходжу назовні.

Те, що постає перед моїми очима, навіює ще більший страх на мене. Одноповерховий, вочевидь занедбаний будинок, із ґратами на вікнах і гнилим дахом. Подвір'я сильно заросло травою, стежки до будинку майже не видно. Тут взагалі нічого не видно через траву.