На уламках щастя - Дана Лонг

– Тепер зрозуміло, на кого ти мене проміняв. А я, як дурепа, все намагаюся помиритися з тобою. А мені вже заміну знайшли, – не вгамовується його дружина.

– Ти що тут влаштувала? Хто дав тобі право вдиратися в мою квартиру і встановлювати тут свої порядки? Ми з тобою давно все обговорили! – від його грізного голосу навіть я стискаюся від страху, не кажучи вже про його дружину.

– Андрію, любий, не сердься. Я просто зірвалася, коли побачила, як ця... дівчина поводиться тут наче господиня, – починає виправдовуватися ця істеричка.

– Так і є. Віра моя жінка і господиня в моїй квартирі. А якщо тобі щось не подобається, двері он там, – він киває головою в бік вхідних дверей.

На мить утворюється незручна пауза. Його дружина мовчить, тільки переводить погляд з мене на Андрія і знову на мене.

– Гаразд, вибач мене... Віро, що так накинулася на тебе. Я не повинна була грубити тобі, і виганяти з квартири не мала жодного права. Загалом, я була неправа.

Я не знаю, як мені реагувати на це. Всього якихось п'ять хвилин тому вона готова була придушити мене, а тепер вибачається. Я дивлюся на Андрія, не розуміючи, як мені поводитися з цією неврівноваженою особою.

– Нічого страшного, головне, що ми в усьому розібралися, – я вирішую не роздмухувати конфлікт.

– І все ж таки, навіщо ти приходила? Ми з тобою вже давно з'ясували наші стосунки, – Андрій підходить ближче до Ілони, чекаючи її відповіді.

– Я підписала папери на розлучення, тож тепер ти вільний від мене. Ось, вирішила особисто віддати їх тобі. Будь щасливий, Андрію, – з цими словами, вона простягає йому синю папку.

– Несподівано, але дякую, Ілоно. Сподіваюся, у твоєму житті все налагодиться, і я теж бажаю тобі щастя.

– Дякую, Андрію, – вона намагається вичавити з себе посмішку, що виходить у неї насилу, і прямує до виходу, але порівнявшись зі мною, зупиняється і дивиться мені в очі.

– Бережи його, Віра. І кохай так, як я не змогла. Він заслуговує на це. І ще дещо! Андрій не пробачає зради. Врахуй це на майбутнє і не здумай робити йому боляче, – після цих слів вона швидким кроком прямує до виходу, а я дивлюся їй слідом, поки за нею не зачиняються вхідні двері.

– Вибач, що тобі довелося все це вислуховувати, – мій коханий підходить ближче і бере мене за плечі.

– Усе гаразд. Андрію, але ж вона досі кохає тебе, – я шукаю в його погляді підтвердження своїх слів, хоч би як неприємно мені від цього не було.

– Коли кохають, то не сплять із друзями своїх чоловіків. Давай більше не будемо повертатися до цієї теми, гаразд?

– Як скажеш, – я притискаюся скронею до його грудей, а в голові миготить думка, що сьогодні наше крихке щастя могло бути зруйноване, але нам пощастило і все обійшлося.