На уламках щастя - Дана Лонг

Андрій.

Зробивши собі каву, я розташовуюся біля панорамного вікна, насолоджуючись світанком. Обожнюю прокинутися якомога раніше, поки все місто спить, випити філіжанку ароматної кави і подумати про життя, про плани на майбутнє.

Гортаючи новини в телефоні, я випадково натикаюся на статтю про банкет, який нещодавно з розмахом влаштував відомий бізнесмен Богдан Майєр. Побіжно пройшовшись очима за статтею, завмираю з телефоном у руці, побачивши світлини, зроблені того дня.

На одній із них я бачу Віру, яка стоїть під руку зі своїм чоловіком і позує фотографу. На наступній світлині вони посміхаються одне одному і, судячи з виразів їхніх облич, дуже щасливі.

У гніві стискаю телефон до тріску. Я згадую нашу зустріч на банкеті і невдалу розмову, її очі, в яких стояли сльози, і як вона намагалася виправдатися. Потім прийшов цей... чоловік. Кулаки так і свербіли врізати йому.

 «Не можу не думати про неї. Отруїла мене своєю ніжністю, в голові засіла, в серце щупальця свої запустила. І не виплутатися тепер. Краще б ми ніколи не зустрічалися».

До біса все! Я закриваю статтю і відкладаю телефон убік.

Потрібно налаштуватися на роботу і ще адвокату зателефонувати сьогодні. Час закінчувати ці гойдалки під назвою невдалий шлюб.

Робота в офісі кипить, усі зайняті своїми справами і не відразу помічають мою появу.

– Добрий ранок, Андрію Сергійовичу.

– Добрий, Аліночко. Як наші справи?

– Усе чудово, працюємо.

– Добре. Зроби мені каву, я буду в себе.

– Зараз, одну хвилину.

Я заходжу до свого кабінету і одразу набираю свого адвоката.

– Привіт, чим порадуєш?

– Доброго дня, Андрію Сергійовичу. На жаль, порадувати Вас поки нічим. Ваша дружина категорично відмовляється підписувати папери на розлучення. Як я зрозумів, вона досі сподівається на примирення з Вами.

– Стерво вперта! – мене вже починає напружувати її настирливість.

– Вибачте?

– Не звертай уваги. Ти пропонував їй гроші, озвучив суму?

– Безумовно. Озвучив усі умови і бонуси, які вона отримає при розлученні, але її це не влаштовує.

– Моя тобі порада, Тимуре. Ніколи не одружуйся! При розлученні дружина з тебе живого не злізе.

– Я можу спробувати ще раз, візьмемо її змором. Раптом їй це набридне і вона погодиться.

– Знаючи Ілону, впевнений, що не погодиться. Гаразд, дякую, тримай мене в курсі.

Я прощаюся з адвокатом і вирішую відволіктися від проблем і попрацювати.

Я власник і за сумісництвом директор великої IT-компанії. Ще юнаком, коли постав вибір отримувати професію, я вирішив піти вчитися на програміста. Пізніше, отримавши диплом, постало питання про пошук роботи. Були варіанти піти працювати на "лівого" дядька або відкрити свою справу. Недовго думаючи, прийняв рішення створити свою невелику фірму, набравши фахівців різних напрямків. Згодом фірма розширилася, клієнтів стало більше. Зараз ми впевнено тримаємося на плаву, маючи велику клієнтську базу по всьому місту і чималий дохід.

На телефоні починає грати мелодія, і на екрані висвічується напис «Батько».

Я рідко дзвоню батькам, а приїжджаю до них у гості ще рідше. Причина банальна, брак вільного часу. Але я завжди радий їх чути.

– Привіт, сину, не відволікаю тебе?

– Привіт, тату. Ти ж знаєш, що для тебе і мами я завжди вільний. Як ти, як здоров'я, не турбує?

Кілька років тому в батька був серцевий напад. Лікарям вдалося його врятувати, але я прийняв рішення відправити його на відновлення в санаторій на узбережжі Італії. Він категорично відмовлявся їхати, але, судячи з того, яким бадьорим він повернувся звідти додому, перебування в санаторії пішло батькові на користь.

– Здоров'я нормальне, та що зі мною буде. Мати носиться зі мною як із дитиною. Ти краще розкажи, як твої справи? Не плануєш відвідати нас?

– Зараз накопичилось багато роботи, але я обіцяю, що щойно розберуся з усім, одразу приїду.

– Сподіваюся. Твоя мати щодня запитує, чи не дзвонив ти. Я забороняю їй діставати тебе дзвінками, інакше вона б щодня дзвонила. Сумує.

– Тату, я намагатимуся. Вибач, не можу більше говорити, треба працювати. Я зателефоную вам увечері.

– Добре, синку. Будь здоровий.

До кабінету входить Аліна, несучи в руці чашку кави.

– Ось, будь ласка, без цукру, як Ви любите.

– Дякую, – киваю у відповідь, не відриваючи очей від монітора.

Судячи з кількості листів на пошті, роботи сьогодні буде багато.

Увечері після роботи, я заїжджаю до фітнес-клубу, потягати залізо. Останнім часом буваю тут рідко, хоча раніше проводив увесь вільний час.

Скинувши напругу у фітнес-клубі, повертаюся додому і вирішую приготувати вечерю, але раптом лунає дзвінок у двері. На порозі стоїть Ілона, з червоними й набряклими очима.