Пообіцяй забути - Влада Клімова
Київське зібрання компанії Inwey пройшло на неймовірно натхненній хвилі. Давно Богдан не пам’ятав такого стрімкого зростання продаж, адже навіть наш молодняк, що тільки починав вивчати інструкції товарів, від успіху просто захмелів. Новенькі дистриб’ютори бігали з шаленими чортиками в очах та не встигали складали нові Угоди з підписниками. Звичайно, бізнесмен Шеремет знав, що після високо підйому запросто може прийти деяке падіння і тому цілеспрямовано продовжував наставляти новачків: не вестись на миттєві злети, та йти до вершин працелюбно й настирливо.
Та до легкодоступного й щирого боса у них весь час з’являлось стільки запитань, що інструктажі він проводив, без оголошень прямо в нашому офісі, інколи по кілька разів на день. Це мене трішки бентежило. Вірніше, нас з маленьким Шереметиком у животі. Раніше, коли я бачила як щасливі матусі прямо на вулиці, не соромлячись, ніжно пестять обома руками власний живіт – думала, що ці блаженні трохи не сповна розуму. Та зараз сама часто не могла відірватись від нашого маленького хлопчика й відчувала хвилюючий ком у горлі. І мені було байдуже, що подумають малі дурепи, які ще не можуть зрозуміти цього неймовірного щастя, аж поки не відчують його у собі! А ще я обіцяла колись бути завжди стрункою, та природі важко перечити, й тому тепер ходила пухкенька, а мій живіт все більше округлявся з кожним днем.
Наша орендована на Лумумби квартира була велика й гарна, але домашні турботи для мене стали заважкі. Тому Богдан наполіг, щоб офісна технічна працівниця, раз на тиждень, приходила до нас попрацювати. Я згодилась, бо страшенно боялась хоч чимось нашкодити чарівній малечі, що почала активно тупцяти в мені.
Виклик відеодомофона був приємним.
– Заходь, Веронічко! Богдан навчився, наче привид, зникати вранці і я трішки проспала, – відчинила я тепер своїй найкращій подрузі, що після тієї Екстраваганзи теж кардинально змінилась. Ніка більше не фарбувала волосся в дикі неприродні кольори, а на виступи просто одягала яскраві перуки. Вона стала серйозною і весь час перепитувала: як живеться її «синочку»? Пам’ятаючи, що дівчина сказала про власних дітей – я ніколи не сміла жартувати на цю тему та давала їй потримати живіт стільки, скільки вона захоче.
– Златко, віриш: ніколи не думала, що тямлю щось в дизайні! – весело крутила педалі велотренажера Ніка, хоч її кісточкам форму підтримувати не треба було. Мабуть, щоб зрівняти шанси – вона поставила на підставку блюдце з тістечками та вминала їх за обидві щічки.
– А чого ти так вирішила? – зацікавилась я й уже блаженно розтягнулась посеред вітальні на килимі.
– Це не я, а будівельник сказав, що моє покликання – то переобладнання квартир. А я дурна ще й досі пілон собою протираю.
– Ось бачиш, Нукусю, і тобі професія знайшлась, – зраділа я за подругу.
– Але ж я нічогісінько не тямлю ні в комп’ютері, ні в архітектурі, – комплексувала дівчина тому, що ніхто й ніколи не підтримував її в цьому житті.
– Господи! Та для цього є тисячі курсів. Закінчиш – і вперед. Будеш заробляти зовсім інакше, не чекаючи вечорами подачок від багатих засранців. Адже це так приємно: нести людям те, чого вони бажають, а самі зробити не можуть... Ой, вибач, це вже мене здається занесло в нашу презентацію для новачків, – розсміялась я й відчувала, як моє маленьке диво радіє разом зі мною.
Ніка принесла в наш дім веселощів та пообіцяла прийти зовсім скоро. Вона зникла у своїх невідкладних справах, залишивши мене в прекрасному настрої. І нічого дивного не було в тому, що ця дівчина, яка й створила мій щасливий світ, тепер стала вже невід’ємною частинкою сім’ї. Адже батьки трішки пораділи за мене та й знову помчали відкривати нові нафтові горизонти на іншому континенті. Виходить, якби я тоді відмовила Вероніці у поході до її нічного клубу, то й досі плакала б ночами у подушку через страшний сум та самотність.
Сьогодні мій коханий прийшов навіть пізніше, ніж коли і виглядав не тільки втомленим, а ще й чимось дуже занепокоєним. Після ванної, як зазвичай, він кинувся ніжитись біля свого спадкоємця та обціловував майбутню матусю дбайливо й обережно, але я відчувала біду.
– Богданчику, ти знову боїшся мене? – намагалась я міцніше притискати його до себе. – Пам’ятаєш: я не хвора, а тільки трішечки вагітна...
При цих моїх словах він застиг на хвильку, наче від болю, а потім тяжко зітхнув та мовчки продовжив пестити нас з маленьким. Але ж я вміла відчувати його через океан, а зараз він був настільки близько, що я не стрималась:
– Що не так? Я чую, сонечко, говори! Молодняк десь налажав, чи щось гірше?
– Та ні, в бізнесі все ОК. Але є й гірше... Тільки прошу тебе: не хвилюйся, воно утрясеться! – оцих його передумов я страшенно не любила.
– Тобто? Про що ти говориш, коханий мій? – як кліщ в собачку, вже вчепилась в невідому інформацію я. Бо таємниць між нами не було з дня знайомства; ну хіба що тоді, коли його друга дружина за океаном вдалася до гидких і непотрібних вибриків.
– ...Телефонувала мама. Татові зі своїми старими проблемами треба негайно лягати до лікарні. Та вони видряпаються, як завжди. Тільки ти не переживай, будь ласка, – наче скинувши тягар своєї біди, полегшено зітхнув мій чоловік.
– Богданчику, ти думай, що говориш! Як то «видряпаються»? Негайно замовляй квиток та лети на допомогу, – не роздумуючи, наказала йому я.
– Але ж ти не полетиш зі мною, а я так не можу, – заглядав мені в душу він і його очі були відданими й сумними.
– Звичайно не полечу. Я б з радістю, але ж треба трішки почекати й поберегтись. А ти мчи, я навіть слухати нічого не хочу. На, замовляй негайно! – вклала до його рук телефон я.
– Ні, я не можу залишити тебе тут зовсім одну. Нехай буде, що буде, – розривався на часточки від болю мій єдиний і на це було неможливо дивитись.
– Богдане, пам’ятаєш: нас з маленьким не можна турбувати спротивом? Ось тому ти полетиш! Зі мною буде Вероніка. Кращої помічниці не знайти. Дівчина вижила одна, в підсобці нічного клубу, а тепер вона наче сестра. Сьогодні теж заходила послухати, як товчеться в мені Шереметик. Просто я побачила твої очі й зовсім забула розповісти. Дзвони я тобі кажу! – наполягала я.
– Точно? Можна? – наче дитя зрадів він, і я лагідно обійняла його за плачі. – Розумієш, гроші тут ні до чого. Потрібна моя присутність. Я вмію натиснути де треба, бо вже до цього звик. Там інакше не виходить, – виправдовувався коханий.
– Милий мій! Та воно хоч там хоч тут, ніде без натиску не виходить. Тому лети та рятуй батька, а ми тут будемо чекати та рости, – заспокоювала я й відчувала його на грані отієї своєї відданої боротьби.
«Господи! Де ж ти взяв для мене на світі таке надприродно чисте й щире створіння?» думала я і в душі молилась за людину, що дала Богдану життя і тим самим подарувала його мені.
З навичками особи, що облетіла вже пів світу, мій Шеремет швидко зібрав маленьку валізку та замовив на завтра доволі дорогий, але ж такий потрібний квиток.
– Маленькі мої! Пообіцяйте, що у вас тут все буде добре, – наче молився мій чарівний коханий, а я страшенно хотіла заспокоїти його. Якщо бути чесною, то не менше ніж тоді, коли він повернувся і ми мирились. Але з того миру у нас і з’явилося наше маленьке диво. А зараз я повинна бути обачною й терпіти свої гормональні бажання заради високої мети, щоб і самій не потрапити до гидкої лікарні.
– Обіцяю, коханий! Я буду тихше водички та нижче травички. У мене ж тепер така неймовірна відповідальність і висока ціль: робити нас найщасливішими раз, два, три... Скільки вийде! Не бійся, я сильна. Мені взагалі здається, що заради нас я можу все на світі...
– Златочко, а я зараз так шалено хочу відчути вас зовсім близенько, що в очах темніє, – звабливо шепотів мій коханий, напередодні розставання і я не встояла.
– Зовсім тихенько, добре любий? Богданчику, ти навіть не уявляєш: як це маленьке створіння доводить мене до божевілля! Зізнаюсь: я зараз хочу всього набагато більше ніж тоді, коли ти приїхав оглядати цю квартиру. Пам’ятаєш? – зводила з розуму я бідолашного.
– Так. О, Господи! Як я тебе кохаю... Як мені добре у тобі... – стримано й обережно заходив він і це викликало ще більш дикі бажання. Я розгорілась так, що навіть відчула в голові старе запаморочення. Трішки перелякалась та розуміла, що то від гостроти насолоди та хвилювання про розлуку.
– Єдиний мій, ось так ти будеш у мені аж доки не повернешся. Я обіцяю... – шаліла я від неймовірного злиття і відчувала себе найщасливішою у всесвіті. Лише хвороба його тата не давала спокою моїй розтанувшій у блаженстві душі.
