Коли вибір лише один - Єва Басіста

За вікном стояла літня ніч, яка з відкритого вікна торкалася до мого тіла. Вона дарувала приємну прохолоду. Її дуже сильно не вистачало протягом спекотного дня, що так сьогодні тягнувся. Навіть не передати, яким був довгим він, але як тільки помаранчеве сонце сховалося за сусідні сірі будинки, що стоять тут вже понад пів століття та депресують, все змінилося.

Прийшов прохолодний вечір, який переріс у темну ніч. Спочатку мені хотілося, щоб це все скоріше завершилося, проте така думка була
хибною. Але цього я тоді ще не знала. Взагалі зараз усе було немов у густому вересневому тумані, що вперше впав на землю та навіяв на все загадковість. Також це все п'янило, але не як звичайний алкоголь, а зовсім по іншому. Це відчуття складно описати, або я дійсно перебрала шампанського, яке досі пускає в’юнкі бульбашки догори.

Мої руки огортала тепло. Воно було чужим та несподіваним, проте приємним. З кожною секундою його хотілося більше, але це поза межами реальності. Звісно можна податися пориву пристрасті, який немов вітер тебе підхопить та піднесе вгору до перистих хмар... Але що буде потім? Падіння... Буде важко після такого повертатися до реальності. Треба мати межу, але як її сильно хочеться перетнути. Вона немов сама просить, щоб забули про її існування, проте ні.

Блакитні очі тягнуть до себе, але знайомі сірі, що вже шість років сидять у мені, не дають піти від них. Я не хочу їх зраджувати, але чому так хочеться? Де у мені взялися думки, що говорять послухати серце, а не мозок, який говорить зупинити це все.

Мабуть, то все лихий алкоголь. Я перепила спиртного та зараз у мою голову лізе непотрібне. Треба повертатися до реальності. Досить цього всього, але так не хочеться це все припиняти. Зараз так солодко та приємно, що важко відмовитися від цього.

Руки Максима вже палали, але я не забирала свої. Ми кидали погляди один на одного та слухали тишу, яка стояла навкруги. Нікого не було біля нас. Це зі свого боку дуже зближувало та створювало інтимну атмосферу. Не вистачало тільки свічок та запаху ванілі. Навіть не заважала мовчанка, яка вже тривала понад десять хвилин. Вона не була не зручною та такою, яка б у кожного викликала зніяковілість, а навпаки приємною, бо ми розуміли один одного без слів.

За вікном пролетіла якась голосна та швидка пташка. Моя чорнява голова одразу розвернулася туди. Душа раділа, що це не вхідні двері, до яких кожної секунди можуть прийти люди, котрі все зіпсують. Так воно і буде. Це я точно знаю. Навіть не треба йти до ворожки. Саме вони все припинять.

Я розвернулася до хлопця. Він навіть не перевів погляд. Дивний. Однак ще чудніше сидіти посеред кімнати, склавши під себе ноги, та триматися за руки. До чого це приведе? Не знаю... Але хай це триває завжди…

- У тебе дуже приємні руки, - нарешті пролунав голос блондина, якого я навіть не очікувала почути. - Хочеться відчувати їх більше.

- Насолоджуйся поки є момент, бо коли з’являться наші...

- Хай собі приходять, - перебив мене Максим та усміхнувся. - Зараз вони не в мене на думці...

- Так не можна, - сказала я ті слова, що диктувала мені совість. - Ми не маємо так поводитися. Це не правильно. Лариса твоя....

- Хто? - знову перебив він мене.

- Дружина, - прошепотіла я та заплющила очі. У голові пронісся спогад, де два роки тому я була на весіллі Максима та Лариси, яка мала настільки неймовірний вигляд, що я навіть заздрила. Про такі ніжні та чуттєві митті мріє будь-яка дівчина.

- Але не стіна, - неочікувано пролунала така відповідь від нього.

- Що? - не вірила я своїм вухам. Він взагалі розуміє, що говорить? Цей хлопець, мабуть, здурів, або...

За вікном піднявся вітер, який загнав до кімнати ще більше прохолоди, яка вдарила по моєму обличчю. На деяку коротку мить я зрозуміла, що відбувається, але...

- Тобі хтось говорив, що в тебе гарні губи? - наче не чув мене Максим та ще сильніше стиснув мої руки, що мені сподобалося.

- Так не має бути...

- Це буде між нами...

- Це брехня...

- Секрет, - прошепотів він та зненацька потягнув мене до своїх обіймів. Це було так неочікувано, як блискавка посеред ясного неба взимку. У цю мить все у голові пішло шкереберть, а також додолу впав бокал мого шампанського. Солодка рідина швидко проникла у зелений килим та намочила його.

- Що ти робиш? - заглядав він у мої зеленуваті очі, що перелякано гляділи на нього.

- Те, Зоє, що хотів дуже давно...

Він став нахилятися до мене, а я почала думати, що це сон. Все дуже відбувалося швидко та динамічно, але у той момент, коли наші губи мали зімкнутися, то пролунав лякливий шурхіт біля дверей, який означав лише одне - Владислав та Лариса вже тут. Вони про щось розмовляли та доволі гучно. Ніби спеціально подавали знак, що вони поряд.

Максим випустив мене зі своїх обіймів, а я різко встала на ноги. Звісно мене хитало від алкоголю, але я не могла дозволити, щоб вони побачили нас так. Наші другі половинки не мають нічого дізнатися.