Пообіцяй забути - Влада Клімова

При цих моїх словах нагодований та зігрітий Богдан Шеремет підбадьорився, підхопив нас з маленьким на руки і поніс до ліжка.
– Таточку! Але ж ми не прибрали на столі, – вчепилась йому за шию я, бо це був мабуть просто захисний рефлекс. Я підсвідомо тряслася за дитинку.
– Нічого не знаю. За час, що я був без тебе – став страшенним нечупарою. І мене знову треба перевиховувати. Будеш перевиховувати?
Господи! Як я раділа, що він знову жартує.
– Буду! З радістю, коханий мій. Яка ж я щаслива, що ти до нас повернувся, – обіймала я свій скарб, бо страшенно скучила за його тілом і пестощами.
– Покажеш, яка ти щаслива? Точно? Господи, як мені тебе не вистачало, – обціловував все, що потрапляло його ніжним вустам мій чарівний чоловік. – Хочу всю відразу. Я знаю, що не можна як раніше, але ж  трішки можна...
– Чому ж трішки? ... Богданчику, живіт! Мати рідна, як я вже хочу, щоб маленький народився, – божеволіла я від бажань і своєї неповороткості. А до народження малого залишався ще цілий місяць.