Пообіцяй забути - Влада Клімова
Скоро до запаморочень додався ще й дикий токсикоз. Я весь час відчувала себе наче в літаку, під час найжахливішої турбулентності. Хоча в літаку мене зроду не нудило! Літати я любила і завжди, дивилась за вікно на хмари та вигадувала якісь історії про фантастичних створінь, що супроводжують політ.
Та зараз молодій сім’ї Шереметів було не до фантастики. Адже у Богдана горіли строки підготовки до міжнародного заходу, який ми самі зажадали провести в Києві й нам пішли назустріч. Деякі делегації вже вимагали конкретної кількості місць, а в лівобережному Голлівуді робочі ще навіть не закінчили перемальовувати стіни. Мій коханий бос, тобто чоловік, змарнів і з усім намагався справитися сам, а я валялась вдома на подушках та інколи ледве встигала добігти до ванної кімнати.
Лікарка, що як кажуть, «буде вести мою вагітність» нічого особливого в моєму стані не бачила та просто прописала якісь вітамінки й запросила через тиждень на УЗД, щоб дізнатись: хто там і як себе почуває? Я дуже хотіла на повітря, але сама виходити боялась. Богдан вирвався на пів годинки і ми заїхали на Бесарабку, щоб скупитись. Я випадково забрела в ряди, де бабуні торгують травами.
– Що, дитино, мучить вагітність? – почула я й зупинилась, бо ніякого живота в мене не було видно.
– Ви до мене? – здивовано спитала я.
– Ну, не до нього ж! – кивнула старенька на Богдана. – Їм аби діло зробити, а мучимось ми. Ось візьми цієї травички й завари на ніч. Та попий зранку кілька разів по столовій ложці. Я там даю рецепт, свою візитку й домашню адресу, про всяк випадок. Мені проблеми не потрібні, я людям допомагати звикла. Через тиждень будеш як новенька, ні нудоти, ні запаморочення не буде. Якщо сподобається травичка – прийдете ще. Я тут завжди по середах та п’ятницях буваю.
– Златочко, може ну його? – прикрив мене собою Богдан. Але якби ж він відчував ті муки, що я! Тоді хапаєшся за будь-яку соломинку.
– Богданчику, я тільки спробую. Може й допоможе? Давайте! Скільки з нас?
– Е, ні! На пробу даю безкоштовно. Всіх грошей не забереш. А що, як справді не допоможе? – сказала дивна бабуся й загорнула травичку в папір.
Ввечері мій сміливий бізнесмен сам заварив та напився, але до ранку не завагітнів і навіть не народив нікого. Тому вранці я теж спробувала трішки гіркого пійла й чекала, що помру? Та, на диво, пройшла годинка і мене майже відпустило. А до обіду я забула про всі свої симптоми і під ранкове шоу зварила смачний курячий супчик та ще й запустила прання. Ні аромати кухні, ні прального порошку мене більше до божевілля не доводили! За день я випила майже весь «пробний» напій і заварила ще. Поговорила з мамою, з Веронікою та пішла на балкон очікувати Богдана.
Воно бідолашне примчало зморене та змарніле, але миттю кинулось на кухню готувати вечерю. Яким же було здивування мого коханого, коли він побачив на плиті каструлю супу і забув про втому. Його прекрасні очі засяяли, але не від радості, що є їжа; а від щастя, що я оживаю.
– Звідки це у нас? – весело спитав він.
– Була тут кухонна фея та й подарувала. Богданчику, ну я ж у тебе не зовсім каліка, приготувала звичайно. Насипай, зараз поїмо.
– Тобто ти хочеш сказати, що трава діє? – аж затанцював біля плити він.
– Виходить, що так. Коханий, розкажи мені краще: що в світі діється. А то я тут наче злочинець перед стратою застрягла...
– Наша маленька мамуня жартує! Це добре, – ніжно погладив Богдан мій живіт та насипав нам ароматного супчику. Вперше за місяць я поїла з хорошим апетитом і, змучений своєю чоловічою виною Шеремет, не міг нарадіти подібним змінам. – Зранку поїду розцілую бабцю та візьму зілля ще на вісім місяців вперед. Завтра ж у нас середа?
– Бідолашний мій бос зовсім зашивається без мене! Богданчику, але ж ми самі вирішили робити все й відразу. Тепер не жалійся! – була нудною я.
– Господи! Хіба я жаліюсь? Я кохаю вас до нестями і буду страшенно радий мучити сусідів криками маленького Шереметика й бігати містом з памперсами...– шалів він.
Зілля Богдан купив і скоро я вийшла в офіс на роботу. Хто його знає, що то була за трава, але вона точно чудодійна. Я забула про всі страхіття початку вагітності й скоро ми з радістю дізнались, що чекаємо на маленького хлопчика. Шеремет схуд, але носився з потроєною енергією та вже майже підготував нічний клуб до великого шоу. Зрозумівши, що зможу взяти участь в тому довгоочікуваному заході, я навіть купила одну привабливу сукню та приготувалась виглядати нареченою. Прилетіли тато з мамою. Дивно, але Богдан їм дуже сподобався. Правда, його батьки вирішили чекати нас у себе вдома та це не зменшувало щастя мого коханого.
І ось настав день відкриття Київської Екстраваганзи. Народу приїхала тьма-тьмуща. Жінки в красивих дорогих шубах, чоловіки з глянцевих обкладинок ходили по залу й схвально кивали, поглядаючи на два величезні жовто-блакитні стяги, які Шеремет спеціально замовив для цього заходу. Прапорці всіх країн-учасниць майоріли над входом в Голлівуд і прикрашали столики гостей та були розвішані над сценою. Веронічин пілон довелося зняти, бо він зараз був недоречним, а ще заважав би працювати музичним групам, які ми запросили на захід. Сама Вероніка сьогодні була зовсім не схожа на ту, яку я побачила тут в день нашого знайомства з Богданом. Вона гуляла поміж гостей в довгій червоній сукні, з бокалом шампанського в руках і дійсно здавалась Клеопатрою. Тато з мамою сиділи за столиком для гостей, а працівників фірми розмістили ближче до сцени так, щоб вони легко могли піднятися на неї та розповісти про свої досягнення за рік.
Але коли до зали зайшов невисокий сивий чоловік в смокінгу, народ як по команді встав і зааплодував. Запрошені Богданом з 1+1 ведучі урочисто оголосили, що в залі присутній президент компанії Inwey. Легкою ходою чоловік піднявся на сцену, взяв мікрофона і покликав до себе Богдана. Він обійняв його за плече й сказав:
– Панове! Я добре пам’ятаю, як років десять тому цей хлопчина вперше прийшов на наш рядовий захід і з того часу стрімко та впевнено видряпувався нагору по сходинках нашого бізнесу. Сьогодні він на вершині, ну хіба що скине мене. А ще він підкорив більш важливу вершину: став коханим чоловіком і скоро буде щасливим татом свого спадкоємця. Де твоя чарівна доля? А, ось вона! – Я вийшла і стала поряд. – У нас тут усі зрячі?
– Т-а-а-к! – засміявся зал.
– Тоді не треба Вам пояснювати, що нікого прекраснішого містер Шеремет не міг зустріти в цілому світі. Його наречена... Перепрошую! Його неперевершена дружина допомогла підняти бізнес в Україні на неочікувану висоту. Дякую Вам, місіс Шеремет і вітаю в компанії Іnwey!
– Дякуємо, сер! – взяв Богдан у нього мікрофона й провів до сходинок. Він окинув поглядом оновлений зал нічного клубу, де зустрів мене і його очі засяяли ще яскравіше. – Вітаю, колеги! Вітаю, гості! Вітаю, тату з мамою! Пів року тому саме в цьому залі я вперше побачив Вашу доньку і більше не зміг жити без неї. З нашим бізнесом я побував вже, мабуть в половині країн світу, але ніде не побачив такої краси. Вибачте, але для українця немає в світі нічого дорожчого за Батьківщину і синьооку кохану. Я радий вітати Вас всіх в столиці моєї квітучої неньки-України і сподіваюсь, що цей вечір принесе Вам натхнення для співпраці саме з нами. Дякую, гарного вечора!
Напівпрозора завіса з підсвіткою кольорів Іnwey піднялася і я побачила... групу «Океан Ельзи» зі Славком Вакарчуком на чолі. У нього в руках був мікрофон і, традиційно, жовто-блакитний прапор. У мене навіть дух перехопило. Ні, я вже напилась сьогодні чудодійної травички і токсикозу в мене й близько не було. Просто я поняття не мала, що Богдан запросив їх до нас на вечір. Залунала неповторна: Я їду додому...»
А ми спустились у підсобку, де чекала нас Вероніка.
– Люди! Ви чого мене покликали? Я дуже хочу побачити так зблизька Вакарчука...
– Не спіши, Вероніко. Він нікуди не дінеться. У групи по програмі завершальна пісня. Тримай, це тобі, – простягнув Богдан їй ключі.
– Що це? – здивувалась Ніка.
– Ти дала мені найдорожче в житті – ЇЇ. А це всього лише маленька подяка, – ніжно обіймав мене за плече Богдан і щиро посміхався. Знаєте: робити добро страшенно приємно, особливо хорошим людям!
– Бери, Нікусю. А то де ти будеш, за нашої відсутності, приглядати за своїм похресником, – додала я.
– Що? Ви даруєте мені квартиру та ще й зробите хрещеною свого маленького Шереметика? Цього не може бути! – вона кинулась зі сльозами обіймати нас обох відразу, а ми щасливі, дивились одне на одного й читали в очах улюблену фразу: «Погане пообіцяй забути, тільки хороше обіцяє бути...»
