Пообіцяй забути - Влада Клімова

Був день, коли я стояла перед Ним на порозі цієї квартири. Тоді Богдан вперше розкинув переді мною свої щирі обійми і ми стали сім’єю. Хорошою й міцною – одного разу і назавжди. Інакше вже ніколи не буде!

Тепер Він стояв на порозі гарного, хоч і чужого помешкання, та виглядав таким змарнілим і нещасним, що я не знайшла слів, а просто розкинула йому назустріч свої обійми та відчувала, що це допоможе. Мій неперевершений бізнесмен, гарне лице з глянцевої обкладинки, винахідливий вчитель новачків і жартівливий кокетливий чоловік – зараз був змученим та слабким від горя, яке спіткало. Він більше не терпів і не крився, а здригався у моїх обіймах від ридань і не міг зупинитись. Я не зупиняла його. Не треба! Нехай все горе вийде назовні, а потім я постараюсь викорінити його з наших стін та заповнити як зможу добром і щастям, бо мій коханий на це точно заслуговує.

Я тихенько прикрила вхідні двері й повела його у крісло. Посадила, сіла на м’який поручень, обійняла й прошепотіла:
– Бідолашне моє. Мені страшенно шкода, але ти поплач. Не залишай усередині. Я хочу тобі допомогти, та не знаю як?
– Просто кохай мене, як він маму кохав. Більшого мені не треба... Як добре, що ти в мене є. Як добре, що у нас є Мірчик... Я його так побачити хочу...
– Любий мій, потерпи трішки. Я й сама хочу. І так! Він обов’язково буде Мирославом, клянуся...

Тепер вже і я плакала, а Богдан Шеремет, не будь він Шереметом, миттю відчув мій стан та попросив:
– Ні-ні! Тільки не це. Не плач, не треба. Я вже не буду, – а потім подивився на мене тим своїм неймовірним жовто-зеленим поглядом і я не витримала:
– Бідний мій коханий! Саме такі очі я хочу побачити у нашого синочка. Вони найгарніші й найщиріші на землі. Я кожної ночі чую його перший крик та бачу ці прекрасні оченята, а потім просинаюсь, а він ще там – у мені. Пішли, мій любий, потихеньку. Треба тебе зігріти, нагодувати і вкласти, щоб поспав.

Він мовчки підкорився й виглядав зараз так, наче мале дитя, яке не розуміє, що саме йому треба робити. Тому слухається того, кому довіряє і від цього йому стає набагато легше. Богдан полежав у ванній і мабуть знову плакав та я не заважала. Звичайно, він надриває цим своє серце, але ж залишати камінь у душі теж не можна. Від їжі бідолашний відмовився, а тільки побрів до ліжка на слабких ногах і просто попросив:
– Побудьте зі мною поряд, мої найрідніші...
– Господи! Звичайно так, – я закутала його, як мале дитятко, в ковдру і це було неймовірно приємно, а потім прилаштувалась поряд та тихо пестила плече, аж доки не заснув. Спав мій чоловік спочатку тривожно і його гарні брівки здригались від болю, а потім притих та засопів, солодко посміхаючись. На тепер це була мені найбільша нагорода, бо людина яка тільки-но втратила батька, заспокоїлась в Моїх обіймах. Хто не знає, про що я кажу – нехай так і живе. Але ж то найбільше щастя і відповідальність: давати коханій людині розраду у найстрашніші моменти життя. Бо саме тобі вона довіряє свою відкриту наболілу душу...

Через пережиті тяжкі випробування та кілька безсонних ночей, Богдан спав довго й міцно. Я вже трішки зморилася так сидіти, але це було байдуже. Головне, щоб наш маленький Мірчик не страждав в моєму животі. Та, здавалось навіть він розумів, що татові дуже погано й треба потерпіти, бо перестав пхатись ніжками й тихенько чекав, коли вже можна буде розгулятись.

Богдан здригнувся й прокинувся, а потім побачив мене товстеньку та навіть посміхнувся:
– Кохана моя, я вдома. Бо дім це там, де ви.
– Так! І наш дім там, де ти. Інакше уже ніколи не буде, – ніжно обійняла його змучену голівку я, а він притулився ще ближче і зітхнув: – Я голодний!
– Краще й не сказати! Пішли, мій хороший. Я теж голодна. Я тепер весь час голодна! А ще я товста... – намагалась відволікти мого єдиного від пережитої біди я, а він знову обійняв мене всю і навіть затремтів від насолоди:
– Ти найкрасивіша й найдорожча жінка на землі, бо ти моє життя... Що тут є смачненького? Будемо годувати Шереметиків. Вони такі ненажерливі!

Господи, Він знову посміхається! Дякую тобі! Що? Це мені треба дякувати? Та, за що? Я просто кохаю його кожен день до нестями й ніколи не перестану! Інших ліків я не знаю і для себе інших не хочу.

Коли Богдан перед виїздом на Київ все ж видавив з себе правду про смерть батька та переїзд мами, ми з Нікусею почали добросовісно готуватись. Наварили справжнього червоного, на реберцях, українського борщу. Наліпили котлеток та зробили фруктовий пудинг. А потім Вероніка поїхала до себе, щоб не дай Боже не завадити нам, а ще не згадувати власного горя. Як сама поховала батька того, що на згадку про себе залишив її без житла. І бідолашна перебивалась по чужих кутках, хоча народилася киянкою.

Здається зараз, з кожною ложкою борщу, Богдану ставало легше. Він поглядав на мене з-під лоба і вже трішки починав посміхатися тією чарівно-звабливою посмішкою, від якої я танула, як сніг на сонці. А ще після тяжкого очікування й розуміння, що сталося непоправне, але воно вже позаду – я крутилась навколо мого «господаря» й не могла стримати шаленого щастя від того, що він знову поруч. І він, розуміючи своє міцне місце у житті, раптом спитав:
– Золотко моє, от скажи: за що мені стільки щастя? Коли ти поряд – вже нічого не страшно. Горе відступає і біда тьмяніє, а залишається лише твоє сяйво і я тягнусь на нього як метелик та готовий палати у твоїх променях все життя.
– Богданчику, але все це завдяки тобі! Я раніше жила, наче суха квітка серед поля. А з’явився ти і мені хочеться перетворитись на квітучий сад та й цього, мабуть, буде замало, – обіймала я його позаду за плечі й пригорталась животиком до теплої спини.
І наша малеча відчула таткове тепло та знову почала товктися в мені ніжками.
– Ти дивись: яке воно у нас компанійське! – повеселів ще більше Богдан. – Як же я страшенно сумував за вами, там вдалині. А може ну його той Нью-Йорк? Поселимося вдома назавжди, а туди будемо ганяти по бізнесу? Тепер мене там зовсім нічого не тримає, а тут все моє життя!
– Богданчику, як хочеш. Ти ж знаєш: моє життя там, де ти. Якщо скажеш поїхати з тобою в Антарктиду – куплю валянки та й полечу слідом...