Пообіцяй забути - Влада Клімова

Я зупинила очманілого від новини коханого,  бо він серйозно ринувся супроводжувати мене до нашої кімнати відпочинку. Там я дістала з пакетика довгеньку штучку, пішла в туалет і зробила справу, а по ходу прочитала інструкцію на пакетику. Слухняно почекала кілька хвилин та ясніше ясного побачила у віконці дві яскраві смужечки... Спочатку в мене знову почало темніти перед очима, але тепер вже від радості. Потім я попротирала все серветкою, привела себе до ладу й причесалась. Якийсь час постояла перед нашим великим дзеркалом і не могла відірватись від свого відображення, адже погляд сяяв дурнуватим щастям.
– Як швидко, Господи! – сказала я дзеркалу. – Але ж ми так сильно цього хотіли і мені зовсім не страшно, бо я виконую Його доленосне бажання.

Мабуть не випадково вчора ми побували в РАКСі, на проспекті Перемоги, й разом з Нікусею та тим директором, поставили чотири підписи в Книзі державної реєстрації актів цивільного стану. Це точно доля, бо напередодні я офіційно й радісно прийняла прізвище Шеремет, а сьогодні дізналась, що в мені вже росте маленький Шереметик.

Коли я вийшла до Богдана, то він чекав мене мабуть більше ніж тоді, коли ми мирились.
– Ну що? Показуй! Я ж тут посивіти можу, – в нетерплячці тупцював він.
– На тобі іграшку. Вчора я сказала «так» в РАКСі, а сьогодні воно маленьке теж сказало «так» цими двома смужечками. Ти кого хочеш спочатку: дівчинку чи хлопчика? – захлиналась щастям я.
Він підхопив мене не руки й прошепотів:
– Всіх-всіх! Ну, по черзі, звичайно. Златочко, я не знав, що вмію таке відчувати. Дякую! Ти все моє життя на землі... Поїхали я відвезу тебе відпочивати.