Пообіцяй забути - Влада Клімова
Боїнг в аеропорту Джона Кеннеді приземлився вчасно і Богдан, миттю схопивши таксі вже телефонував мамі, але вона чомусь не відповідала. Тоді Шеремет набрав номер медичного закладу, де завжди лікував своє хворе серце Мирослав Шеремет й те, що він почув – вже не забуде ніколи у житті...
Чергова медсестра на телефоні сказала найстрашнішу річ, яку може почути кожна людина про батька й матір, та не хоче цьому вірити:
– Сорі, містере Шеремет, але я повинна сповістити Вам сумну звістку. Сьогодні о третій тридцять серце Вашого батька зупинилося назавжди. Ми зробили все, що могли. Співчуваю Вашій втраті. Місіс Шеремет теж у нас. Після втрати чоловіка їй довелось надати деяку медичну допомогу, але зараз її стан стабільний і вона вже може піти. А відносно тіла зверніться за номером...
Зараз Богдан погано пам’ятав, чи сказав він тій жінці: дякую. За що він повинен дякувати? За те, що його веселого татка більше ніколи не буде на цій землі? За те, що він не здійме маленького Богданчика над головою до неба? За те, що вже ніколи не пожартує про перші вуса, що пробились у сина під носом? За те, що мама зараз лежить там і не може прийти до тями, бо з нею більше ніколи не буде чоловіка, який пройшов поряд по всьому життю? Господи! Як же боляче... Навіщо ти даєш людям такі муки?
У Богдана по щоках котились сльози і водій таксі уважно запитав:
– Містере, Вам допомога не потрібна?
– Дякую, вже ні. До Пресвітеріанської лікарні, будь ласка.
– О’кей – кивнув водій і без слів зрозумів, що у пасажира сталося горе.
Богдан Шеремет був людиною самостійною й цілеспрямованою, але тепер відчував себе рослиною, яку вирвали з землі, де вона росла та кинули в простір і він летить, наче у страшному сні й не знає: куди йому притулитись. На ватяних від горя ногах він пройшов, куди сказали та вирішив спочатку побачити маму.
– Прошу сюди, – відкинув тканеву перепону лікар і Богдан не очікував побачити того, кого побачив:
– Мішель? – приголомшено спитав він, бо поряд з ліжком його мами сиділа перша дружина та тримала свекруху за руку. Мама повела оченятами й залилась сльозами:
– Богданчику, ми його втратили...
Шеремет кинувся перед ліжком на коліна й почав пестити сиву голівку:
– Мамо, не треба. Себе пожалій, та й мене заодно. Я ж не можу вас обох відразу втратити... Тримайся, бо ти в мене одна залишилась і дуже мені потрібна!
Вони поплакали разом, а потім Богдан підвівся і тихо спитав:
– Мішель, що ти тут робиш?
– Пані Орися зателефонувала мені. І ось я тут, – без будь-яких зайвих емоцій відповіла білява красуня, що відійшла в куток і стояла, наче статуя.
Це була його перша закордонна любов. Ще коли Богдан почав працювати на Іnwey, та ганяв літаками по всьому світу, якось двічі підряд він зустрів у нью-йоркському Боїнгу її – красуню-стюардесу Мішель та закохався в її чарівну посмішку. Вони почали зустрічатись і Богдан, як юний але дуже порядний католик і чоловік, запропонував дівчині з Марселя руку та серце. Вона відповіла: так! Дівчина була хороша, але гарної дружини з неї не вийшло, бо жила стюардеса за графіком міжнародних перельотів, а сімейного щастя це не додавало. Але ж і молодий та настирливий чоловік теж ганявся за контрактами свого мережевого бізнесу, тому скоро вони почали гучно з’ясовувати відносини та розлучились. Нічого спільного, окрім короткої пам’яті, у них не було і пара залишилася друзями. Правда, потім Богдан Шеремет переметнувся на стосунки з чорнявою моделлю Леслі й жінка не сперечалась з вибором колишнього. З Богданом вони не бачились Бог знає скільки років, але француженка Мішель з того часу майже не змінилася та зараз підсвідомо Шеремет подумав, що вона чимось нагадує йому свою нинішню кохану дружину, тобто мене. Жінку, з якою він вирішив продовжити свій рід на землі.
Виходить, нічого не буває у всесвіті просто так. Коли на небі загоряється нова зірка, інша повинна згаснути? Але ж хлопчик у мені ще не народився, та Богдан уже точно знав його ім’я, ми звичайно назвемо його на честь тата – Мирославом. І тоді на землі збережеться рівновага й гармонія.
– Мамо, мені сказали, що тобі можна звідси йти. Ходімо, матусю, додому, – допоміг підвестися він убитій горем матері.
– А знаєш, синочку, коли ми їхали сюди у «швидкій» я просила його зателефонувати тобі, але батько посміхнувся так дивно, наче все вже знав, попестив мою руку і сказав: «Не турбуй нашого синочка, Орисю! Вже пізно...» Потім пообіцяв, що ми з ним ще обов’язково зустрінемось і відключився та до тями кажуть більше не приходив, хоча на їхніх трубочках ще пів доби прожив...
– Тихо, тихо, тихо, матусю! Ти в мене сильна і зателефонувала правильно. Дякую тобі, Мішель! Ми тебе, мабуть затримуємо своїми проблемами. То можеш іти, я вже далі сам справлюсь. За участь, правда, я щиро вдячний тобі, – став невблаганним її колишній і жінка зрозуміла, що знову зайва в його житті. Вона знизала плечима й сказала:
– Буде потрібна допомога, мама знає, як мене знайти. Якщо це зараз доречно: я була рада тебе побачити.
Потім вона гордо здійняла свою біляву голову та зникла серед відвідувачів. А Богдан відвіз маму до своїх місцевих друзів з Inwey та поїхав оформляти тіло. Вони з ненькою вже вирішили, що зроблять так, як завжди просив батько. Ну, не хотів він цих зелених Нью-Йоркських галявин і пишних проповідей невідомо перед ким. Дуже просив, коли прийде час, повернути його до Львова, на Батьківщину, де під величезним дубом вони з матір’ю давно обрали собі останній прихисток. Так і буде. Вони полетять додому та зберуть тих, хто пам’ятав сім’ю Шереметів. Може їх залишилось не так багато зі старих часів, але то будуть найрідніші, свої – українці!
Богдан завжди хотів зробити для батьків якнайкраще і коли зміг це собі дозволити, привіз сюди, та вони так і не прижились на чужій землі й страшенно сумували за кривими вуличками рідного міста. Ось тепер тато назавжди повертається додому, а разом з ним назавжди покидає чужі краї й мама. Вона відразу сказала:
– Богданчику, ти щасливий молодий чоловік. У вас з дружиною попереду ціле життя, а я повинна бути там, де він. Більше мені нічого не треба, – так і полетіли вони всі разом до України, щоб виконати останню волю тата. У мами по області були ще аж три сестри й вона поклялася синові, що постарається не сумувати. Тим більше, що він поки поряд, в Києві, а ще дуже потрібен молодій дружині. Пані Орисю окриляло те, що вона скоро стане бабусею, оце й тримало її у житті.
До нас Богдан телефонував кожного вечора й настирливо дізнавався про все, що відбувається в мені. Він навіть просив прикладати трубку до живота і тихо слухав. А сам, наче той партизан, грав роль та не хотів турбувати нас сумною звісткою. Потім суворо наказував дати телефон Нікусі й перепитував у неї про все, що я не доповіла. Наша вірна подруга всі ці дні жила зі мною й навіть не потикалась до свого нічного закладу. Вона якось домовилась зі своїм керівництвом та й вони вже зрозуміли, що на роль «солістки» треба шукати нову дівчину, адже ця виходить з-під їх контролю, мабуть назавжди.
