Пообіцяй забути - Влада Клімова
Зранку прибіг стурбований чимось завскладу Захар Абрамович. Він завжди так гучно висловлював свої емоції, що чуло два поверхи навколо, але людина була дійсно золота. Богдан йому сьогодні ні в чому не відмовив і, коли чоловік вибіг до мене в приймальню, підійшов і вже тихенько, на вушко, прошепотів:
– Не зупиняйся на досягнутому, квітко наша! Адже босу навіть піджак замалий – крила не вміщаються...
І побіг собі. Виходить він вміє розмовляти тихо, якщо про інтимне! Я збуджено посміхнулась та й почала невідкладно готувати дизайнерський проект нашого запрошення на щорічний захід фірми. Думати мені не треба було. Я вже мала наше з Богданом учорашнє неймовірно щасливе фото, до якого крупним планом додала колаж з моєю запаморочливо красивою обручкою та красномовним написом: «Щастя з Inwey».
Бос вийшов подивитися на мене, бо вже мабуть скучив і побачив на екрані готове запрошення. Він навіть не роздумував, а просто схилився ззаду, обійняв за плечі й наказав:
– Розсилай! Більше доповнити нічого. Хіба тільки те, що я тебе божевільно кохаю й хочу додому... А ще ти в мене дивовижно талановита.
Я пригорнулась до його теплого стану і попросила:
– Додому потім. Коханий, з’їздьмо до Ніки, в клуб.
– Точно! Господи, ти ще й розумна! А я лише подивлюсь на тебе й забуваю про все на світі. Ти, будь ласка керуй мною, поки не звикну до того, що я неймовірно щасливий.
– Почекай, Богданчику! Я їй тільки зателефоную, – пошукала я очима телефон.
Вероніка була «вдома», тобто на місці, в клубі! Бідна дівчина, що завдяки своєму покійному п’яниці-батькові жила в темному закутку на роботі, зовсім не падала духом. Та ще й подарувала нам з коханим чарівне щастя і ми розуміли, що перед нею в неоплатному боргу!
Ми поїхали на лівий берег, в Голлівуд. Вероніка зустріла нас щирими обіймами і їй, як Абрамовичу, зовсім не треба було нічого пояснювати. Взагалі, я вже встигла зрозуміти, що не дивлячись на відсутність вищої освіти, ця нещасна дівчинка по життю мала відмінний диплом психолога. А ще майбутні Шеремети виглядали так красномовно, що навіть сліпий відчув би наш шалений стан.
– Привіт, красунечко! А хто це з тобою? Невже той серйозний чоловік з глянцю? Тільки він тепер якийсь, по-київськи, щасливий і квітучий.
– Вітаю, янголе! Бо саме ти янгол-рятівник нашого щастя, Нукусю! І ми приїхали, щоб сказати, що той «глянець» їде сюди до тебе. Якщо, звісно, дозволите?
– Та годі тобі, Златко, який я янгол? Я раче Єва, бо майже завжди гола. Вибачайте, пане Шеремет.
Але Богдан зараз уже не чув і не бачив наших дівочих розмов. Він знову, наче хижак, вже впився бізнесовими кігтиками в розміри сцени, колір стін і по обличчю було видно, що включив внутрішнього калькулятора та прикидав: скільки народу тут поміститься.
– Нукусю, не будемо пану заважати. Він уже весь в роботі. А що це ти імідж змінила? – спитала я, бо фіолетовий колір та дике начісування волосся кудись зникло, а моя чарівна спасителька виглядала зараз, наче Клеопатра. В неї було гладеньке золотаве волосся і довга стрижка «паж».
– Помітно, так? Та хотіла стати трішечки Златою. Може й мене хто побачить, коли стану «золотою»? А ви взагалі просто з ввічливості заїхали, чи що ти там про «глянцевих привидів» казала? Тільки хіба нам з вами зрівнятись? Ви он які величні! – вголос розмірковувала «золота» Клеопатра-Ніка.
– Нікусю, а ми спробуємо зрівняти шанси. Це ж ти мені казала, що все в наших руках. А ще – ось!
Я підняла долоньку та продемонструвала дівчині обручку. Вероніка схопилась обома руками за щічки й очі в неї запалали зовсім не заздрощами, а просто щастям за мене:
– Вітаю, Златко! Боже, яка краса! Я такого в житті ніде не бачила. Ну, ясно, замовне. А коли урочистість?
– А це вже коли ви дозволите. Ми збираємось тут у вас його провести. Ти не проти? Бо це ти нас тут заручила і від дурних вибриків мене рятувала. Нікусю, я тобі тепер все життя молитися буду. Він неймовірний і я дихаю ним, наче уві сні!
– Та бачу я, не сліпа. Тільки навіщо вам наш хлів? Він же гидотою, з підлоги до стелі, обмазаний!
– А ми його відмиємо і наповнимо щастям. А тебе заміж віддамо за красивого та багатого, – мріяла я, щоб підтримати Вероніку. – Сонечко, а де зараз твій бос? Бо ми йому привезли пропозицію, від якої він не зможе відмовитись. Богданчику, ну як, підійде?
Шеремет підійшов ближче і вже було видно, що він прийняв своє єдине рішення. Бос обійняв мене за стан й щиро посміхнувся:
– Підійде! Не гоже відмовлятися від того, хто тебе породив. Трішки внесемо зміни, але я заплачу стільки, що думаю власник не відмовиться. Вероніко, а скажіть будь ласка, як зв’язатися з вашим керівником? – більш ввічливо і спокійно спитав тепер Богдан.
– Та він взагалі ввечері з’являється, але ж можете зателефонувати та домовитись про зустріч, – знизала худенькими плечиками танцівниця-Ніка.
Богдан відійшов і доволі довго розмовляв з власником нічного клубу, аж поки той зрозумів, що до його закладу планують приїхати грошовиті мішки з усього світу. Можливо, після бурхливої ночі проведеної серед дівчат клубу, він ще не міг усвідомити розміри щастя, яке накотилося так зненацька. Але згоду дав і, звичайно, вимагав авансу. Та мій Шеремет, що звик до різних варіантів «передплат» і їх неоднозначних наслідків пообіцяв всю суму, але ж лише після повного узгодження з вищим керівництвом компанії.
Нікуся запрошувала нас на коктейль, але ми ввічливо відмовились, зробили з нею декілька селфі та й поїхали додому. По-перше, вже наближався обід та від стрімких справ дуже розігрався апетит, але той інший – гарячий і грішний, був куди важливішим! Ми мчали через Південний міст і я чомусь згадала про нещасну Вероніку.
– Уявляєш, Богданчику! Ніка вже кілька років живе у підсобці того клубу...
– Чому? Ти ж казала, що ви з нею ходили до однієї школи. Значить вона з Центру? – здивувався уважний бос.
– Так, ми закінчували сімдесят шосту, на Гончара, і жила вона з батьком нижче по вулиці, в комуналці. А потім він підписав з якимись пройдисвітами папери на кімнату і скоро помер від горілки. Так Нікуся потрапила в підсобку Голлівуду. Добре, що хоч там їй прихисток дали.
– А ще ти розповідала, що в неї Ягуар? – знову не розумів дівчачої логіки поміркований бізнесмен.
– Так є, старенький. Але ж він з відкритим верхом і там жити незатишно. Та вона, по-моєму, й не жаліється.
– Ось проведемо в них успішну Екстраваганзу, піднімемо продажі й купимо їй нормальне житло, – випалив Шеремет.
– Коханий, я люблю Нікусю всім серцем і навіки залишусь її боржницею через тебе, але я не мала на увазі нічого такого, – щиро відповіла йому я.
– А я маю, навіть дуже. Я ж не знав. Все нормально, Златочко, ми справимось. Я ж у тебе ходячий калькулятор. От напасть, знову затор...
– Та копають же, бачиш? Господи, коли вони вже накопаються? От скільки себе пам’ятаю: весь Київ перекопаний! – обурювалась я й не розуміла, що ті чоловіки в оранжевих жилетках теж просто заробляють собі на хліб, а ще роблять життя киян затишнішим та безпечнішим.
Скоро ми з Богданом, щасливі та піднесені, вже стояли в ліфті й не могли дочекатися, коли відчиняться двері, щоб опинитись в нашому раю розпусти і бажань. Наразі ми виглядали, неначе два стурбовані кролики, що весь час жадали бути єдиним-цілим... А пояснити й зрозуміти наш стан можуть тільки люди, що вірять і знають сутність величного КОХАННЯ.
