Пообіцяй забути - Влада Клімова
З горем пополам, але безмежно щасливі, ми добрались до комплексу на Патріса Лумумби. Залишили Porsche на підземній стоянці й піднялись ліфтом додому. Я не приходила сюди з моменту його від’їзду до Штатів, але кажу «додому» тому, що дім – це там де б’ється Його гаряче серце. Навіть якби це була хижа в лісі – байдуже! Багато хто скаже, що я кривлю душею. Ні! Клянуся: мені просто треба дихати поряд з оцим змученим, шалено закоханим в мене дурну, створінням. Адже Його вина лише в тому, що через кохання до мене, він почав занадто легко довіряти людям.
– Сонечко, вибач за безлад, – миттю штовхнув Богдан в стінну шафу виїжджаючу панель з костюмами. Схопив зі столика порожній стакан біля ноутбука та хотів кинути в посудомийку. Я розуміла, що це в нього просто шок і з добродушною посмішкою взяла за руки:
– Милий мій, не метушись. Безлад це в моїй дурній голові, а прибирати будемо потім. Добре? Як же страшенно я хочу їх відчути...
Тепер сама потягнулась я до тих неймовірно жаданих губ і потонула в Його обіймах. Боже, навіщо ти даєш людям такі почуття? Мені ж тепер здавалося, що то не просто цілунки, а спасіння, панацея, бальзам від усього болю, який зібрався за цей час в наших бідолашних душах і тепер виходив, мабуть через шкіру, чи все тіло? Не знаю. Але нестерпне щастя поглинуло НАС обох і ми тільки тихенько стогнали від насолоди та шукали на спраглих тілах таких місць, які ще не обіймали...
На мить я відсахнулася й попросила:
– Я ручки помию?
– Тільки ручки, будь ласка. Я хочу випити весь твій аромат від якого збожеволів та не можу більше жити без нього. Як же я сумував за твоїми чарівними парфумами і тим, що під ними...
– Я погано пахну? – знову шаліли мої думки.
– Ти нестерпна і, мабуть, тому я тебе так неймовірно сильно кохаю. Пішли разом, я тебе і до ванної одну вже не відпущу.
Колись раніше я не розуміла: навіщо в одній ванній кімнаті дві раковини? А ось тепер стало ясно. Бо дві людини, які невинно розірвались на клаптики та згорали від болю, повинні були скоротити час для єднання і тому знадобились саме дві.
Потім ми попрямували до нашого «ліжечка» і не могли зрозуміти: навіщо виробники одягу придумали стільки застібок, молній та гудзиків? Це ж може скалічити мозок, поки все розстібнеш... Але і з цим ми справились та опинились там, де дуже довго мріяли бути і втрачали подумки можливо роки життя, припускаючи, що цього вже не станеться.
Від довгого очікування Богдан був гарячим і нестримним, а я блаженно корилась всьому чого він хоче й ще не дійшовши до «основної страви» він прошепотів:
– Як порядний чоловік, я повинен зізнатися, що вже не безплідний і страшенно хочу все того ж самого: нашої великої щасливої родини...
– Господи, Богданчику, ти все повернув до природного стану? Це ж боляче! А можна вже тебе мучити? – хотіла і боялась здійснення його мрії я.
– Можна. Мій єдиний природний стан – це бути у тобі. Інакше вже не вийде. Навіть не мрій!
Він увійшов і я відразу заплакала. Я й не думала, що від такого божественного відчуття теж буду плакати. Я насолоджувалась моїм довгожданним коханим, а вони котилися тихенько і зовсім не заважали єднанню наших світів в один, тепер уже навіки. Наші серця билися разом і розмовляли про щось своє. Наші погляди з’єднались і переливались думками та блаженством, не потребуючи слів. Зараз мені здавалося, що я знову літаю в невагомості серед тих світів, що наснились, тільки тепер разом з Ним і тому так солодко й гаряче...
Його щасливий погляд розтанув у мені і я тільки тепер зрозуміла, що він наповнив мене густим гарячим дарунком долі й залишалось лише слухати, як ті маленькі часточки шукають в мені прихистку на наступні дев’ять місяців. Раніше, від незнання, я намагалась все запам’ятати, та сьогодні була в такому трансі від щастя, що не чула ні його переможного крику, ні навіть якби сама розпорошилась на клітинки, всеодно просто безкінечно сяяла б і не бажала прокидатись...
– Господи! Як я хотів і боявся, що цього не станеться між нами ніколи, – обережно пестив він моє розпашіле личко, а я чула Його наче уві сні та посміхалась:
– Не могло не статись. Що накажеш буду робити тепер завжди, бо ти МІЙ...
Мій блаженний від щастя Шеремет наразі потягнувся до столика й дістав звідти золотаву коробочку.
– Златочко моя, я привіз тобі подарунок, – не відривав від мене погляду він.
– Знову? – згадала я його кулон з аметистом.
– Ні, такий буває тільки раз у житті. В нашому єдиний раз, до самої смерті.
Він відкрив і я побачила таку красу, яку навіть уявити не могла. Це була обручка, але виглядала вона не як кільце з каменем, а щось просто неймовірне. Два переплетених сердечка, посипані діамантами, з’єднувались посередині в чарівний чистий діамант, не дуже великий, але прекрасний.
– Кохана моя, єдина на землі: ти вийдеш за мене? – прошепотів він і здавалось, що у світі знову настала вселенська тиша, а він чекав та помирав від насолоди, бо бачив відповідь в моїх очах, відчував її всім тілом і слів було вже зовсім не потрібно. Але я проштовхнула повітря, що заважало дихати та, втрачаючи свідомість, відповіла:
– Так, коханий! Я народжена, щоб бути твоєю, такою й залишусь назавжди.
З блаженним стогоном насолоди Богдан одяг мені на пальчика те диво й пригорнувся до всієї відразу міцно-міцно, а потім прошепотів:
– Боже, продовжи цю мить назавжди! Я не хочу більше нікуди, тільки з Тобою, лише в Тобі...
Щасливі й неймовірно грішні, ми б кохались мабуть до самого ранку, але дуже зголодніли та пішли в нічний супермаркет набрати їжі. Потім годували одне одного та пили колекційне біле вино, спеціально привезене Шереметом ще раніше, можливо для якоїсь урочистої події, а тепер воно було найдоречнішим і дуже смачним.
Я роздивлялась красу на своєму пальчику та віддзеркалювалась в очах коханого:
– Скажи: навіщо ти купив? Ми ж посварились?
– Я замовив відразу як прилетів, ще до сварки, а виконали вже після. Тільки я все одно молився, щоб ти опам’яталась і згодилась бути моєю. І Бог мене почув, – бавився моїми вустами він і зараз був наче сімнадцятирічний хлопчисько, щасливий і знову неймовірно збуджений.
– Пішли ще перевіримо наше кохання на міцність, а потім доїмо. Я просто не можу насититись тобою і пощади навіть не проси, – чесно зізнавався мій колишній стриманий бос, а тепер майбутній законний чоловік.
– А я й не хочу пощади. Навіщо ти розбудив мене таку?
– Щоб кохала довіку тільки мене, – підняв на руки свою «жертву» мій хижак, а я корилась його пристрасті й розуміла, що з першої зустрічі знала: чим закінчиться наша серйозна співбесіда на Хрещатику. Ще тоді в мені щось підказувало, що ми будемо у всьому одним цілим і мій коханий точно відчував те ж саме, ще коли вперше доторкнувся до моєї руки. Так буває, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не зможе, як би не намагався та як би не хотів.
