Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Здається, я знаю чому. – вочевидь Мар’яна прийняла рішення якомога глибше зазирнути за лаштунки чоловікового життя.

– Давай-но, посвяти й мене у свої здогадки. – покрутив в руці зірвану трав’яну соломинку.

– Вважаєш, це не своїм рівнем. Для тебе надто просто сидіти на траві та їсти домашні бутерброди. Ти завжди прагнув розкоші, блиску. 

– Що поганого жити в достатку?

– Нічого, але насправді щастя знаходиться в дрібних речах, проблема лиш в тому, що ми їх не помічаємо.

Ти ба, а мишеня тямуще.

Її слова мали сенс. Давно припинив помічати щастя в дрібницях. Жадав більшого, кращого. З побоюванням не встигнути – поспішав зайняти призові місця. Звик досягати поставлених цілей і бути попереду інших. Насправді гнався не за славою чи багатством, а за свободою. Вважав, що саме гроші здатні дати необхідне відчуття. 

Вперше замислився над словами та їх сенсом, вперше приземлився, вперше дозволив комусь переконати в протилежному. 

Любомир сам не помітив, як кудись зникла ніяковість від місця відпочинку. Ніхто з двох не відчував скутості чи дискомфорту у спілкуванні. Навіть бутерброди, які викликали стільки дискусій, усі були з'їдені. Любомирові за довгий час вдалось відключити думки та розслабитись. Не був проти посидіти ще, але непланова злива безцеремонно усіх розігнала.

– Взувайся швидше. – знову наказовий тон почувся з вуст чоловіка, що похапцем складав все до кошика. – Обрала б ти ресторан, ми б залишились сухими. 

– Ресторан не цікаво. А, як же пригоди?! Це і є ті дрібниці про які я говорила. – зупинилась з бажанням розставити руки й закружляти під дощем.

– Поговоримо про це в машині. – схопив Мар’яну за зап’ястя та потягнув до припаркованої неподалік автівки.

Злива в ці хвилини, що бігли не милувала нікого. Періщила з інтенсивністю, не залишивши на них сухого місця.

– Наскрізь. – пробуркав Любомир, обтрушуючись в салоні авто від дощу.

– То твоє покарання. Так буває, коли багато нарікаєш. Дощ, це те, що ти не зміг проконтролювати, тому й сердишся.

Мир збирався щось відповісти, бо ж завжди мав на усе готові відповіді, втім, на якусь мить втратив здатність говорити. Розплетене волосся Мар’яни привернуло його увагу. Воно намокло та подекуди прилипло до довгих повік і обличчя. Краплі дощу скапували по шиї та декольте.

– Припини.

– Що? 

– Намагатись прочитати мої думки.

– Я не це роблю. – перевів погляд на сукню, що під впливом дощу просвічувалась.

– А, що тоді? — задихала частіше. Не було бажання прикритись чи втекти. Сьогодні відчувала свою сексуальність, відчувала здатність зачарувати. Осягнула своє вміння звабити й вміло йшла у наступ. 

– Трахаю.

– Фу, це грубо й огидно. – насупилась і відразу прикрилась руками. – Вмієш ти усе зіпсувати.

Любомир єхидно заусміхався, маючи на меті познущатись з дівчини.

– Вибач. Пещу. Так краще?

– Тобі далеко до романтики. При нагоді можеш взяти уроки у Дем’яна. Він розуміється в таких тонкощах.

Своєю згадкою і фактом про чоловіка стерла з лиця Любомира задоволену посмішку.

– То у вас все було? – занепокоївся, хоча не розумів чому, адже ж сам обрав його для неї.

Мар’яна зненацька відкинула за плечі своє мокре волосся та нахилилась до вуст чоловіка. Її тихий голос оповив слух чуттєвою м'якістю й теплом.

– Ти можеш перевірити це самотужки. – провела пальцями вздовж чоловікової сорочки, викликавши на його шкірі дрібні мурахи.

Лихий звір, що оселився в душі Любомира зненацька вирвався на волю.

– Не грай зі мною. Я не люблю цього. – перехопив тонку, дівочу руку, підозрюючи, що та щось затіяла.

– А, що, як це не гра, і я справді хочу цього?! – проштрикнула звабливим поглядом, не залишивши обом шансу на порятунок. 

Тоді я не проти. Він не стане позбавляти себе насолоди, а візьме своє по праву.