Зцілений тобою - Тетяна Котило

Мар’яна відпустила кота та взяла до рук смартфон. Найлегше піти, а не боротися.

Любомир вдивлявся в небокрай, насолоджуючись моментом. Сьогодні він вперше нікуди не поспішав, вперше відчував ясність думок і легкість. Вчора ввечері йому зателефонувала Мар’яна й назначила зустріч. Погодився, бо глибоко сумував. 

– Привіт. Дякую, що погодився зустрітись. – Мар’яна не стала сідати, продовжила стояти, кутаючись в осіннє пальто. 

Після останньої розмови з Любомиром, вона відразу зателефонувала батькові, аби розповісти йому про правду, яку дізналась. Адам підтвердив той факт, що Мир ледь не потрапив за ґрати, через що він був вимушений поїхати рятувати його.

– Виходить, я став причиною того, що дядько Адам зникнув з твого життя. Я не хотів, щоб так трапилось. Я тільки псую усе. – спробував усміхнутись, аби хоч якось в очах коханої залишитись гідним.

– Є таке. – усміхнулась у відповідь, намагаючись виглядати впевнено. Назовні досі виривалась юна дівчинка, що потребувала опори. – Також тато сказав, що ти змінився, і знаєш, я вірю йому. Я переродилась поруч тебе, а хіба таке можливо, був би ти монстром.

Любомир скривив обличчя, наче йому боліло. Так і було. Кохана дівчинка намагається відмити його, намагається знайти його вчинкам – виправдання.

– Мар’янко, кохана. Я повинен відпустити тебе. – не словом, а гострим лезом в серце.

– Ти казав, що кохаєш мене.

– Так і є, мила.

– То, що не так? Ти закохався в ту, яку власноруч створив. Що може бути краще? 

– Я покохав тебе ще задовго до змін.

– То, чому ми не можемо бути разом, я не розумію? – перейшла на емоції. Розуміла, що втрачає щось важливе.

– Ти ще юна, я не хочу відбирати те, що для тебе є насправді важливим. Твою свободу, твою любов до життя. Мені боляче бачити, що ти боїшся мене. Я б ніколи. – взяв її обличчя у свої теплі долоні.

– Чому ти приймаєш за мене рішення? – мимоволі заплющила очі, притиснувшись до гарячої шкіри рук.

– Мар’яно, припини мене ідеалізувати. – вперше зірвався на крик. Прибрав руки, аби не нашкодити її красивому личку. – Ось який я справжній, поглянь на мене. – підняв светр і вказав на живіт, нагадавши про скоєне кілька років тому. – З таким мною ти хочеш жити?

Дівчина поглянула на білу довгу лінію, що тягнулась від пупка до низу. Той рубець був наче, більмо на оці. Любомир приземлив її з м’яких хмаринок на землю, аби швидше схаменулася.

– Ми не будемо разом доки не зникне страх в твоїх очах. – попри жаль у голосі, залишався непохитним. Так буде краще для неї. – переконував не тільки її, але й себе.

Мар’яна зробила крок назад, заперечуючи почуте. Ні-ні, вона не хоче цього. Вона обрала боротись, Любомир же віддалявся. Їй здавалось, що вона стоїть над обривом, з якого чоловік щойно зіштовхнув її. Своєю відмовою він посіяв в ній образу, що проростатиме з розбитого серця не один день. 

Зцілюючи його глибокі порізи, Мар’яна наразила себе на небезпеку. Не помітила, як і коли заразилась сама. 

Попереду друга частина! Завтра поділюсь усіма новинами щодо продовження. На жаль, сьогодні після важкої ночі та ранку почуваюсь не найкраще. Усіх обіймаю! Тримаймося!

Кінець