Зцілений тобою - Тетяна Котило

    Бездиханне молоде тіло валялось у власному блювотинні. Пасма густого медового волосся прилипло до зблідлого виснаженого хворобою обличчя. Любомир в розпачі впав на коліна та притис до себе дівчину. Торкнувся обдертих худих рук, припав до обкусаних, потрісканих до крові губ все ще не вірячи у побачене.

– Ні. Ні. Ніко, прокинься. – затряс дівчиною, мов яблунею з плодами. Чоловіка охопив такий відчай, що він продовжив трясти бідолашною в надії, що вона зараз прокинеться.

– Мир, не треба. Облиш її. – почувся голос зблідлого Макара, що зазнав не меншого болю. – Вона мертва.

***

Любомир розплющив очі й відразу поглядом натрапив на Мар’яну. Згадав, що вчора після Мілани приїхав до неї, але застав лиш порожнечу в квартирі. Тоді приліг на диван і заснув. 

– Щось наснилось? 

Лиш щойно відчув, як Мар’яна своєю рукою торкалася його напруженого плеча. 

– Жахи. – підвівся, скинувши з себе її пута. – Я прийму в тебе душ, якщо ти звісно не проти?

– Чисті рушники знайдеш в шафі. – відповіла й попрямувала на кухню готувати сніданок. Повернувшись нещодавно від Дем’яна несподівано натрапила на сплячого Любомира. А втім, чому несподівано, це була його звична манера вдиратись у її приватне життя. 

Контрастний душ зміг чоловіка повернути до тями. Він озирнувся навкруги та закотив очі. Вся кімната була наповнена жіночими деталями, полички забиті кремами та косметикою, поруч красувались кілька баночок парфумів і ароматичних свічок. До доброго швидкого звикається, от і мишеня відчуло переваги багатого життя. На декоративному гачку висів пеньюар. Як для дівчини з провінції доволі сміливий вибір. Не даремно забрав її з собою. Чогось та й навчив. Носом вловив ніжний жіночий аромат, що берегла нічна сорочка. Наче під гіпнозом потягнувся до тканини й охопив її обома руками. Гладкий на дотик шовк приємно ліг на долоні. Розумів, що вчиняє необдумано, але сил встояти перед спокусою не знайшлось. Не стримався, занурився носом у її запах. Потоком несло у давні спогади, бо Макар мав рацію, Мар’яна справді була чимось схожа на Ніку. Чортовими веснянками, відтінком волосся. Обидві потерпали від рук батька, не знаючи материнської любові. Схожі, але не запахом. Ні. Той відрізнявся. Без домішок солодкого аромату, котрий обирала Ніка, але який був не властивий Мар’яні. В ній не було різкості та зухвальства, як в Ніки. Та часто чинила необачно, зопалу, що й передувало трагедії. Любомир відкинув сорочку, розсердившись на себе. Занесло й ледь не ослабило.

Коли повернувся, то на обличчі не було жодних емоцій. Зібрав себе по частках, котрі з необачності встигнули розлетітись заплутаною душею. Доки він там займався прелюдією з Мар’яниною нічною одежею, вона встигла приготувати сніданок. Неабищо, а морквяно-апельсинові млинці. Так і звикнути можна. Проковтнувши шматок, Любомир збагнув, що втрапив у їстівну пастку.

– Це дуже смачно. У тебе талант.

Так, він скупився на емоції, але не на компліменти, що для Мар’яни були медом для зголоднілої душі та поштовхом до дій. 

Він стежив за Мар’яною, намагаючись відшукати у її поведінці зміни, що засвідчили б результат вчорашнього побачення. Втім, ніщо не вказувало на те, що вона зазнала будь-яких фізичних змін. Хіба очі, нині вони були інші. В них не було тривоги чи страху. Вони світилися радістю. Дивним спокоєм.

– Ти пробував більше всміхатись, а то завжди похмурий?

Несподівано на зовні прорвався м’який голос Мар’яни.

– Посмішка мені не личить. – огризнувся, не очікуючи на оцінку з боку мишеняти.

– А мені видається навпаки. – схилила голову на бік, придивляючись до чоловікових рис. – Ти не вмієш відпочивати й насолоджуватись життям. Завжди заклопотаний. Суворий.

  – Не вмію, визнаю. Ти вирішила на мені випробувати якісь свої жіночі хитрощі? Чи просто захотіла поговорити – про мене? – зиркнув з насторогою спідлоба.

Марʼяна проігнорувала запитання, натомість озвучила несподівану ідею, що спала їй щойно на думку.

– У мене є пропозиція. Влаштуймо собі пікнік. Сьогодні неділя. Вихідний. Погоджуйся. – схрестила руки, мов в молитві. – Навчу тебе незвично для тебе відпочивати.

– Щось мені страшно звучить, – завис на кілька секунд в роздумах, він і відпочинок, речі несумісні. – та я згоден.

Для пікніка Мар’яна обрала міське озеро, де у вихідні зазвичай збиралось багацько народу. Втім, якщо виходити із зони комфорту, то разом з  Любомиром. Вона розстелила на землі покривало, запрошуючи того присісти. 

– Що? Тут? Серед людей? – почав озиратись, зі страхом бути застуканим. Мар’яна кивнула, сміючись над безпорадністю Любомира, що помітно нервував. – Окей, що далі?

– Для початку, припинити поводитись, як дикун.

–  Для мене справді дикунство сидіти на траві й просто відпочивати. Я звик до іншого роду відпочинку.

– Припини, скиглити. – Мар’яна скинула босоніжки та завимагала це саме від Любомира. – Роззувайся.

– А потім, що? Попросиш скинути штани?

– Далі взуття не зайде, можеш бути спокійним. – Мар’яна допомогла Любомирові роззутись, не збираючись давати йому спокій. Після чого витягла з кошика посуд, бутерброди, оливки й навіть пляшку вина.

– Коли ти тільки встигла все приготувати? – не припиняв дивуватись її господарським здібностям. – Щодо алкоголю, я його не вживаю.

Мар’яну той факт приємно здивував і зокрема потішив. Після життя з батьком, боялась сп’янілих чоловіків. Її все ще вивертало від запаху алкоголю та цигарок, що досі відчувала на своєму тілі та у волоссі.

– Я теж. – заховала назад до кошика пляшку. Коли поглянула на Любомира, усміхнулась. Здається той змирився з місцем відпочинку. Спершись на лікоть, приліг на край покривала. – Невже ти, ось так ніколи не сидів на траві, посеред парку? 

Мир заперечно похитав головою. Ніколи. Навіть з Нікою. Хоч їй неабияк цього хотілось. Хоч би як не вимагала та істерила.