Зцілений тобою - Тетяна Котило

– До Альбіни. – зазвучав його суворий голос.

    Мар’яна не губилась в присутності Дем’яна. То усміхалась, то схиляла на бік голову, проявляючи свою зацікавленість співрозмовником. Від дотику його теплих рук на своїй спині не стрепенулась. Навпаки, було гарно. Романтична атмосфера, яка вирувала довкола налаштовувала на потрібний лад. Спіймала себе на думці, що була б не проти, якщо його рука спуститься нижче, а губи торкнуться шкіри на її шиї. Дем’ян не відставав у своїх бажаннях і їх проявах, схилившись до вуха Мар’яни, прошепотів.

– Їдьмо до мене. Хочу показати тобі, як я живу.

Мар’яна підвелась та схопила сумочку. Вона не думала відмовляти. Не копирсалась у безлічі страхах і невпевненості. Навіщо, коли їй добре. Цьому чоловікові вдалось розслабити її, втертись у хитку довіру та зайняти одне з перших місць у думках. Окрім того, вона пам’ятала про своє завдання.

– Тільки прихоплю шаль.

    Любомир, мов здичавілий рухався на зустріч насолоді. З шаленою швидкістю він вкорінювався у жінку, спонукаючи її до несамовитих стогонів. Наприкінці він потягнувся рукою до її потилиці, аби схопити за волосся. Альбіна вигнулась дугою, відчувши пік задоволення. З Любомиром не могло бути інакше, той, буцімто дикий звір накидався на неї, випускаючи пару. Вона не знала від нього ніжності й не чула зізнань у коханні, їй не потрібно було цього до моменту, коли в його житті не з’явилась чергова Мар’яна. Їй було байдуже, коли він йшов до Мілани з якою робив не менш брудні речі, проте, не коли чула ім’я бісової простачки здатної впустити в нього життя.

– Що з тобою? Ти сьогодні якийсь дивний. – притислась до спітнілої спини чоловіка. Втім, охопивши руками його тіло, напоролась на суворий погляд. Окрім, як гніватись, не виказував нічого, наче був порожній зсередини. – Це через неї?

– Ні, не через неї. – громом озвався чоловічий голос.

– Звісно. – відразу ж здогадався про кого вона говорить. 

– Ти дозволяєш їй ослабити тебе. 

– Чого ви всі причепились до мене? Я не належу жодній з вас. Тобі тим паче немає чого перейматись. Я, як приходив до тебе, так і приходитиму надалі.

Альбіна заспокоїлась, бо почула те, що хотіла. Ніхто й ніщо не відбере його в неї. Якщо потрібно, вона трупом ляже, але те, що належить їй по праву – не віддасть. 

– Наситився, чи їхатимеш ще до Мілани? – поцікавився Макар планами Мира, вже б також волів відпочити, а не возитись нічним містом, чекаючи, коли той втамує свій голод. За спрагою сексу, ховав нестачу спілкування. Звичайного, душевного. Дарма що заперечував це щоразу, Макар знав його справжнього. До нанесеної травми та після.

Не наситився. Клятого біса, що прокинувся всередині треба було приручити. Задовольнити вдосталь, аби знову на деякий час втихомирився.

– До неї, а потім до Мар’яни на квартиру.

– Мир. Вона не винна у твоїх демонах. Не травмуй її. 

Любомир спохмурнів. Знову Макар втручався в його життя, ліз у душу, вважаючи, що має на це право. Не травмувати. Радо б хотів, але вона сама напросилась в його життя. Прийнявши рішення втекти разом з ним, нарекла себе на нелегку боротьбу за виживання.