Зцілений тобою - Тетяна Котило

    Мар’яна поглянула на годинник і відразу втратила настрій. Зараз на порозі з’явиться батько й почне буянити. Перечекати в сусідів чи заховатись деінде не вийде, бо наступного разу буде вдвічі гірше. Мовчати, а тим паче огризатись теж не дієво, щоб ти не зробив чоловік однаково знайде причину для покарання. Називав, це методами виховання. Іронія. Адже Мар’яна окрім синців на тілі й страшних рубців на душі нічого іншого не засвоювала. 

 – Ганька, біс тебе побрав. Де ти вештаєшся? – донеслось з ґанку старенької хати.

Мар’яна зціпила зуби й вийшла з кімнати. Чим швидше розпочнеться, тим швидше закінчиться.

– О. Дочка. – чоловік перемкнувся на дівчину. Яка різниця з кого починати. Всі отримають свою порцію. – В хаті прибрала? 

– Прибрала. І їсти наварила. І корову випасла.

Чоловік похвально кивнув головою, бо ж вважав своєю заслугою працьовитість доньки.

– Мамка, де?

– На городі порається.

– А ти, чому не допомагаєш їй?

– Готуюсь до шкільних іспитів.

– Кому треба твоє дурнувате навчання. Краще налий батькові. – чоловік всівся за стіл, виставивши на поверхню ноги.

– Мені треба. – примружилась, бо необережно зайшла на мінне поле. 

Очі чоловіка заблищали, він тільки й чекав, коли матиме за що вчепитись. 

– Розумною хочеш бути. 

– Хочу. Що тут поганого. Не все ж життя пасти корів.

Дарма. Ой, дарма. Відкрила рота.

Чоловік перехилив чарку горілки. Не скривився, наче воду пив. Далі можна було не продовжувати. Причина для “повчання” – знайшлась. Мар’яна відчула, як довкола неї повільним темпом скупчується густий туман. Мала б вже звикнути. Але – ні. Бо жодна нормальна людина не здатна звикнути до приниження та постійних стусанів.

Звук стільця змусив Мар’яну приготуватись. Бігти. Куди? Захищатись. Сили нерівні. Колись вона вже спробувала чинити опір. Тоді чоловік ледь не розпрощався з життям. Дівчина схопила пляшку й розбила об батькову голову. Одужавши, відомстив сповна. 

Спиною відчула загрозу. Мить і повалилась на підлогу. Удар ногою. П’яний подих в обличчя. Нагадування про власну нікчемність.

– Пастимеш. І корів. І овець. Служитимеш поки не відробиш борг. 

Боргом чоловік називав забезпечення власної доньки. Вважав, якщо годує її. Забезпечив дахом над головою, то має право знущатись та вимагати покірності. Піти зможе тільки, якщо поверне усе до копійки. Та де ж дістати потрібну суму, яку вимагав. Крамниця в якій після уроків працювала не приносила багато, аби покрити все, що наїла. 

– Надумаєш втекти. Уб’ю. – вимістивши на доньці п’яну лють, Василь повернувся до столу. Випив. Закусив солоним огірком, не відчуваючи перед дівчиною жодної провини. 

Мар’яна підвелась з колін, відчуваючи запаморочення. Добре, що не по обличчю, як минулого разу.

– Нікому ти не потрібна. – повторював раз у раз, переконуючи у власній мізерності. 

Він навмисне позбавляв доньку віри у власні сили. Принижуючи її, отримував дику насолоду. Мар’яна не розуміла звідки в рідного батька стільки ненависті. Могла б це виправдати впливом алкоголю, але навіть коли чоловік був тверезим, то продовжував свої знущання. Дещо інші. Він не розмовляв з нею. Не цікавився успіхами в школі. Ігнорував, наче вона порожнє місце. Зайва. Непомітна. Тим часом дівчина поповнювала список власних комплексів. Бо, якщо людину щодня переконувати у її нікчемності, рано чи пізно вона в це повірить. 

– Прибери тут. – кивнув на бруд на столі, що залишив після себе. – Піду спати. Втомився.

Від чого? Це мама втомилась. З ранку до ночі бігає від стайні до поля. Ще й вночі спати не дає бідолашній. Мар’яна до крові закусила губи, аби тільки нічого з цього не промовити в слух. Василь вважав, що достатньо того, що він працює і приносить гроші додому. Все інше, не чоловіча справа. 

Мар’яна взяла до рук ганчірку й почала прибирати. В кутиках очей зібрались сльози, часто плакала, бо тільки так ставало легше. 

– Знову батько воював? – жінка показала на синець, що виднівся на нозі доньки. 

Мар’яна під материнським поглядом не витримала, заридала.

– Не можу більше. За, що він так зі мною? Що я йому зробила, що так наді мною знущається?

– Якби то знати. 

Знала, але мовчала. Боялась чоловікового гніву, більше ніж жаліла рідну доньку.

– Заміж тобі потрібно.

– За кого, мамо?! 

– За Славка. Хлопець працьовитий. Он, яку хату вибудували з батьком. 

– Я не кохаю його. 

– Кохання не відразу приходить. – жінка махнула рукою, мовляв, дурниці все це.

– Мамо, я освіту хочу здобути. Знайти престижну роботу. 

І забратися звідси якнайдалі. 

В останньому не зізналась. Жаліла маму. Хто тоді допомагатиме по господарству. Навряд батько схаменеться. 

– Скажеш таке. Освіту. Батько тебе нізащо не відпустить. Тільки гірше зробиш.

Мар’яна знала про це, тому й не зізнавалася йому. Мріяла про краще життя в місті, і навіть, збирала потайки кошти. 

Жінка вважаючи, що розмова з донькою вичерпана, повернулась сапати город. Он вона, без освіти, й нічого. Руки, ноги є, то й на хліб буде.

Мар’яні бракувало маминої підтримки. Бракувало розуміння того, що донька в глухому селі губить молодість. Бо які тут перспективи, ще й батько крила обрізає. Дівчина поглянула на матір, остаточно втративши надію. Вочевидь вона застрягла тут назавжди. Так і сидітиме в крамниці, обслуговуючи місцевих п’яниць.

***

– Зупинись біля он того магазину. Купиш пляшку води. 

– Ти впевнений, що там щось є? 

– Щось та і є. До першої ліпшої заправки кілометрів сто, так що, вибір у нас невеликий.

Макар припаркував авто біля крамниці, викликавши в тутешніх жителів неабияку зацікавленість. Не щодня селом їздили подібні машини. За ним припаркувалося ще два автомобілі тієї ж марки. Через тоновані вікна важко було розгледіти присутніх. Хоча й так зрозуміло, що приїхали не бідні. Ходили чутки, що поблизу села, якийсь магнат викупив землі й планує розпочати будівництво готельно-розважального комплексу. Невже він? Під пильні погляди та роззявлені роти мешканців, Макар пройшов до крамниці. Мар’яна від подиву, наче язика проковтнула. Це вперше до неї завітав покупець, що, немов зійшов з телевізора.