Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

назвав мене на ім’я і подивився на мене своїми чистими крижанисто-прозорими голубими очима, що були докором усьому непевному, брудному й безчесному і, як і сумління, ніколи не знали вагань. Зате усмішка, що обережно знімала твердий шов з його рота, зігрівала тебе несміливим теплом — таким, яке іноді з подивом відчуваєш на зимовому осонні десь наприкінці лютого. Своєю усмішкою він немовби вибачався за те, що він такий, який є, за те, як він дивиться на тебе і що бачить. Вона не так прощала всі провини тобі й цілому світу, як просила пробачення за його власну провину — за те, що він пильно дивиться в лице всьому перед собою, а заразом і тобі. Але всміхався він не часто. І до мене всміхнувся не тому, що я — це просто я, а тому, що я був його Друг Дитинства.

Друг Дитинства — це єдиний твій друг у житті, бо він не бачить тебе таким, який ти є. Він бачить своїм внутрішнім зором обличчя, якого давно вже не існує, він вимовляє ім’я чи прізвисько — Скіпка, Малий, Шкет, Рудь, Злюка, Джек, Дейв,— що належало колись тому неіснуючому обличчю, а тепер внаслідок якоїсь безглуздої, химерної плутанини у всесвіті приліпилося до цього неприємного й надокучливого незнайомця. Одначе він скоряється дурній всесвітній химері й називає цього нудного незнайомця ім’ям, що по праву належить хлоп’ячому обличчю і тим далеким літам, коли високий хлоп’ячий голос лунав над оповитим сутінками плесом, шепотів уночі біля багаття чи озивався вдень серед людної вулиці: «А ось послухай це: ”На кряжі Венлок ліс шумить. Зелена рунь хвилює схили…”»62. Друг Дитинства — то справжній твій друг, бо він тебе вже не бачить.

Чи, може, й не бачив ніколи. А бачив у тобі тільки один з багатьох предметів дивовижного навколишнього світу, що розгортався перед ним. І дружба була несподіваним відкриттям, яке він мав комусь подарувати у винагороду за той новий запаморочливий світ, що розкривався в нього на очах, мов квітка нічної красуні. Кому подарувати — то 6aйдуже, аби тільки подарувати, і якщо поруч трапився ти, тебе й наділено всіма привілеями друга, і відтоді вже не має значення, який ти є насправді. Друг Дитинства назавжди лишається єдиним твоїм другом, бо йому байдужісінько й до власної вигоди, й до твоїх чеснот. У цій дружбі йому начхати на Здобуте Становище чи Схиляння перед Вищим — два усталені критерії дружби дорослих,— і, коли з’являється отакий нудний незнайомець, він з усмішкою подає руку (не бачачи твого справжнього обличчя), називає тебе на ім’я (що вже не співвідноситься з твоїм обличчям) і каже: «А, Джеку, страшенно радий тебе бачити! Заходь, друже, заходь!»

Отож я сидів у одному з його розхитаних крісел, з якого він прибрав книжки, і пив його віскі, і чекав нагоди промовити: «Слухай, я маю щось тобі сказати, але не зчиняй галасу, поки я не закінчу».

Він не зчинив галасу, поки я не закінчив. Та, власне, говорив я не довго. Я сказав:

— Губернатор Старк хоче, щоб ти очолив нову лікарню і медичний центр.

Якщо бути точним, він не зчинив галасу і тоді. Не озвався й звуком. Тільки з хвилину дивився на мене зосередженим лікарським поглядом, так наче мої симптоми потребували особливої уваги, а потім повільно похитав головою.

— Подумай добре,— сказав я.— Може, ця пропозиція не така безглузда, як здається. Вона має свої принади…

Та голос мій затих, не докінчивши фрази, бо я побачив, що він знову похитав головою і всміхнувся, і ця усмішка вже не прощала мені, а тільки смиренно просила пробачення за нього — за те, що він не такий, як я, не такий, як iнші, не такий, як цілий світ.

Якби ж то він не всміхнувся. Чи всміхнувся б зухвалою, глузливою усмішкою: іди ти, мовляв, к бісу. Чи навіть усмішкою, що прощала б мені. Якби ж то його смиренна, але сповнена гідності усмішка не просила мене пробачити йому — тоді все могло б обернутись інакше. Та він усміхнувся саме так, чи то від якоїсь внутрішньої наповненості, чи то від величі ідеї, що нею він жив,— хоч яка вона, в біса, була і хоч якого біса він волів так жити,— і все повернуло на те, до чого ми зрештою прийшли. Усміхнувшись отак, він ніби став перехожим, що спинився кинути жебракові долар і, розкривши гамана, дав йому змогу примітити там грубу пачку грошей. Якби жебрак не побачив тієї пачки, він ніколи б не подався назирці за перехожим аж туди, де немає вуличних ліхтарів. І не так його вабили ті гроші, як пекла ненависть до їх власника, що дав йому долар.

Так от, коли він отак усміхнувся й сказав: «Мене принади не цікавлять»,— я відчув не те боязке, мов від зимового сонця, тепло, яким завжди віяло від його усмішки, а щось зовсім інше, чому я не міг знайти назви, але то була вже не відлига, а сама зима, гостра крижана бурулька в серці. І я подумав: «Гаразд, то ось як ти всміхаєшся… ось як…»

А тоді, хоч ця думка вже й зникла,— якщо можна сказати, що думка зникає, бо вона зринає з глибин нашої свідомості й туди ж таки западає,— тоді я сказав:

— Але ж ти не знаєш, які то принади. Приміром, Хазяїн ладен дати тобі необмежені кошти й цілковиту свободу дій.

— Твій Хазяїн,— проказав він так, що його верхня губа відкопилилася дужче, ніж звичайно, і відкрила зуби, а «з» аж задзижчало,— даремно сподівається купити мене. Я маю,— і повів оком по захаращеній, занедбаній кімнаті,— все, що мені треба.

— Хазяїн не такий дурень. Невже ти справді думаєш, що він хоче тебе купити?

— Не купить,— відказав він.

— То що ж, по-твоєму, він спробує зробити?

— Залякати мене. Це буде наступний хід.

— Ні,— хитнув я головою,— не те. Тебе не залякаєш.

— А тільки цим він, здається, й бере. Або купує, або залякує.

— Подумай ще,— сказав я.

Він підвівся з крісла, збуджено пройшовся по витертому зеленому килиму, а тоді рвучко обернувся до мене.

— Хай не думає, що йому вдасться мене улестити,— промовив з люттю.

— Тебе ніхто не улестить,— лагідно сказав я,— ніхто в світі. А знаєш чому?

— Чому?

— Зараз поясню. Був колись такий Данте, то він сказав, що