Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Ми йшли далі, аж поки вийшли до річки, де стояли склади, а від берега у воду, наче пальці, витикалися доки. Їх залізні дахи тьмяно блищали у світлі вуличних ліхтарів. Над громаддям доків плавав і клубочився густий туман, а в просвітах то там, то там видно було оксамитово-чорну гладеньку непорушну воду, що тьмяно відсвічувала, мов залізо дахів, чи лисніла, наче мокре прилизане хутро морського котика. За доками ледь бовваніли проти темного неба куці щогли вантажних суден. Десь нижче за водою жалісно озивався гудок. Ми йшли повз доки й дивилися на річку, чорну поверхню якої встеляв клоччастий, мов вата, туман. Він слався над самою водою, і, коли ти дивився поверх нього, здавалося, ніби стоїш уночі на горі і під тобою на багато миль попереду залягають хмари. На протилежному березі світилося кілька вогників.
Ми порівнялися з причалом, де літніми надвечір’ями я не раз бачив, як екскурсійні пароплави забирали на борт пасажирів, що вирушали на прогулянку по річці при світлі місяця,— збуджену, галасливу, обтяжену малечею, налиту лимонадом і віскі, мокру від поту юрбу. Та тепер там не було великого колісного пароплава, білого, як весільний торт, химерного й неправдоподібного зі своїми червоними та позолоченими прикрасами, не чулося ні свистків, ні механічного піаніно, що вигравало «Діксі». Скрізь було тихо, як у домовині, й безлюдно, як у пустелі Гобі безмісячної ночі. Ми пройшли в кінець причалу, сперлись на поруччя і стали дивитися на річку.
— Ну? — мовив я.
Анна мовчала.
— Ну?— повторив я.— Здається, ти хотіла поговорити.
— Про Адама,— сказала вона.
— А що там з Адамом? — спокійно запитав я.
— Ти ж знаєш… чудово знаєш… ти ж був у нього…
— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як шугає мені в голову кров і як гострішає мій голос,— я справді був у нього й запропонував йому роботу. Він дорослий чоловік, і якщо це йому не до душі, хай відмовиться. Отож нема чого звинувачувати мене і…
— Я тебе не звинувачую,— заперечила Анна.
— То й не треба нападатися на мене,— сказав я.— Якщо Адам не може зважитись, не може сам дати собі раду, я в цьому не винен.
— Та я й не звинувачую тебе, Джеку. Ти став такий дражливий, Джеку, слова тобі не скажи.
Вона поклала долоню на мою руку, що лежала на поруччі, легенько поплескала по ній, і я відчув, як тиск у мені впав на кілька атмосфер.
— Якщо він не може сам дати собі раду, то ти…— знову почав я.
Та вона швидко й різко урвала мене:
— Не може. У тім-то й річ.
— Та послухай, я ж тільки переказав йому пропозицію.
Її рука, покладена на мою, щоб заспокоїти мене й знизити тиск пари, раптом стислась, і нігті з біса боляче вп’ялися мені в тіло. Я аж сахнувся, та, навіть сахнувшись, почув, як Анна тихо й напружено, майже пошепки, сказала:
— Ти можеш умовити його прийняти цю пропозицію.
— Він дорослий чоловік і…— почав був я.
Але вона знов урвала мене:
— Ти повинен його умовити… повинен!
— Якого біса…— мовив я.
— Ти повинен,— повторила вона тим самим напруженим голосом.
Я був певен, що з-під її пальців на моїй руці вже виступила кров.
— Хіба ж не ти щойно вичитувала мені за те, що я тільки переказав йому цю пропозицію,— дорікнув їй я,— а тепер я повинен умовляти його прийняти її.
— Я хочу, щоб він прийняв її,— сказала Анна, і рука її розтислася.
— Побий мене бог, коли я щось розумію,— зауважив я, звертаючись до чорного міжзоряного простору, і втупив погляд у її обличчя. Було темно, і я бачив тільки, яке воно неприродно біле, аж крейдяне, і як блищать у темряві її очі, але зрозумів, що вона говорить цілком серйозно.— То ти хочеш, щоб він погодився? — повільно запитав я.— Ти, дочка губернатора Стентона й сестра Адама Стентона, хочеш, щоб він погодився на це?
— Повинен погодитись,— відказала вона, і я побачив, як її тендітні руки в рукавичках учепилися в поруччя, і мені стало жаль те поруччя. Вона дивилася на клубчастий килим туману над річкою, мов з гори на хмари, що оповили темний світ унизу.
— Чому? — спитав я.
— Я пішла до нього,— сказала вона, не відводячи погляду від річки,— поговорити про це. Коли я йшла, то ще не була певна, що йому слід погодитись. Тоді ще не була, та коли побачила його, впевнилася.
Щось у її словах непокоїло мене, як ото шум за сценою, чи порошинка в оці, чи сверблячка, коли в тебе зайняті руки й не можна почухатись. Я слухав, що вона каже, але причина була не в самих її словах. У чомусь іншому. Та я не міг збагнути, в чому. Тож облишив тим часом цю думку й слухав далі, що каже Анна.
— Зрозуміла, тільки-но побачила його,— провадила вона,— умить зрозуміла.— Знаєш, Джеку, він був такий знервований… просто ненормальний якийсь… а я ж тільки спитала його. Наче відгородився від усього… від усіх… Навіть від мене. Ну, не те щоб відгородився, але немає вже між нами того, що раніш.
— Він так багато працює,— зауважив я непереконливо.
— Працює…— проказала вона за мною. — Авжеж, він багато працює. Ще зі студентських літ працював, мов чорний раб. Щось його весь час підстьобує, підстьобує… Не гроші, не кар’єра, не… ну не знаю що…— Голос її завмер.
— Усе дуже просто,— сказав я.— Він хоче робити добро.
— Добро…— луною озвалася вона. А тоді сказала: — Я завжди теж так думала… Він і справді робить добро… але…
— Але що?
— Ой, не знаю… Не слід би таке казати… не слід… але я мимоволі думаю, що ота його робота… хай він навіть робить добро… але все те лише спосіб відгородитися від світу. Навіть від мене…
