Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я вихопив конверт з її рук і витрусив із нього листа. Він був написаний на бланку готелю «Монкастелло» і датований 3 серпня 1915 року. В листі говорилося:
«Люба сестро!
Сьогодні я пішов до губернатора Стентона й розповів йому, як мене вигнали, мов собаку, з посади, де я працював багато років, бо треба було підмастити того Ірвіна, що не дав ходу позову проти ділків із «Сазерн бель ф’юел», і як він зайняв моє місце й отримує таку платню, яка мені й не снилася за всі довгі літа ревної праці. До того ж він тепер у них віце-президент. Вони обдурили мене, обвели круг пальця, а його зробили віце-президентом за те, що дав себе купити. Але губернатор Стентон не став мене слухати. Він спитав, які я маю докази, і я переповів йому те, що казав мені кілька місяців тому містер Сеттерфілд,— як замазали ту справу і як наша компанія має віддячити Ірвінові. Та тепер Сеттерфілд усе те заперечує. Дивиться мені в очі й твердить, що ніколи такого не казав. Отже, я не маю ніяких доказів, і губернатор Стентон не буде розслідувати цю історію.
Я більш нічого не можу вдіяти. Як ти знаєш, я звертався й до політичних противників губернатора Стентона, але вони не захотіли зі мною розмовляти. Бо той безбожний мерзотник Маккол, що верховодить ними, зв’язаний із «Сазерн бель». Спершу вони начебто зацікавились, а тепер тільки сміються з мене. Що я можу зробити? Я старий і недужий. Мені вже ніколи не звестися на ноги. І для тебе я буду лише тягарем, а не підмогою. Що я можу зробити, сестро?
Ти завжди була добра до мене. Дякую тобі. Прости мене за те, що я намислив учинити, але я хочу піти до нашої святої матері та нашого любого батька, що були до нас такі добрі й ласкаві, і привітають мене на тому світі, і осушать мої сльози.
До побачення, до того благословенного дня, коли ми знову зустрінемось у пресвітлому царстві.
Мортімер
Р. S. Я позичив під свою страховку чималі гроші. Мене змусили до цього програші на біржі. Дещо все-таки там залишиться, але якщо стане відомо про вчинок, який я замислив, тобі не сплатять тих грошей.
Р. S. Мого годинника, якого лишив мені батько, віддай Джуліанові — він шануватиме цю пам’ятку, дарма що тільки двоюрідний брат.
Р. S. Мені б легше було вчинити замислене, якби не гнітила думка, чи отримаєш ти мою страховку. Я вклав у неї гроші, і вони повинні віддати їх тобі».
Отак наставивши сестру, як ошукати страхувальну компанію, бідолаха подався на той світ, де мати й батько мали осушити його сльози. Він був увесь у тому листі, Мортімер Лонзо, зі своєю розгубленістю, безпорадністю, побожністю, жалем до себе, дрібним хитруванням, мстивістю,— усе те виразно проступало крізь тонке плетиво старомодного бухгалтерського почерку, може, трохи хисткішого, ніж звичайно, але з усіма крапками над «і» та рисочками над «т».
Я засунув листа назад у конверт і сховав до кишені.
— Я зроблю з нього фотокопію,— сказав я старій,— а тоді поверну вам. Фотокопію треба буде засвідчити. А вам доведеться піти зі мною до нотаріуса скласти заяву про вашу розмову з губернатором Стентоном.— Я підійшов до стола, взяв дві банкноти, що там лежали, й віддав їй.— Третю сотню одержите після візиту до нотаріуса. Надівайте капелюшка.
Отже, по багатьох місяцях я таки досяг свого. Бо ніщо не зникає без сліду, ніколи не зникає. Завжди знаходиться якась нитка — анульований чек, пляма від губної помади, слід на клумбі, презерватив на доріжці парку, судомний біль у давній рані, перший дитячий черевичок, збережений на спомин, чужа домішка в крові. І всі часи — це єдиний час, і всі ті, хто давно помер, і не жили, й не житимуть, аж поки ми не дамо їм життя, заговоривши про них, і очі їхні благально звернені до нас із мороку.
Ось у що віримо ми всі, дослідники історії.
І ми любимо істину.
Розділ шостий
Коли я навідав міс Літлпо в її брудному, просмерділому лисячим духом лігві у Мемфісі й тим завершив своє дослідження, був уже кінець березня 1937 року. Ця робота забрала в мене майже сім місяців. Та за цей час сталося й чимало інших подій. Второкурсника Тома Старка назвали півзахисником символічної збірної Півдня, і він відзначив цей успіх тим, що увігнав дорогий жовтий спортивний автомобіль у кювет на одному з численних нових шосе імені свого батька. На щастя, перший на місце пригоди наспів не якийсь там язикатий переїжджий, а патруль дорожньої поліції, отож пляшку з недопитим речовим доказом напевне пожбурили в ніч, і вона згинула в темній болотній воді. Поряд з непритомним тілом Блискавки Другого Курсу лежало ще одне тіло, притомне, але покалічене, бо в дорогій жовтій забавці з Томом була дешева забавка тієї ж масті, на ім’я Каресс Джонс. І для Каресс та пригода закінчилася не в болоті, а на операційному столі. Вона була така ласкава, що не вмерла, хоч надалі вже навряд чи придалася б на роль супутниці в автомобільних прогулянках. Зате батько її був далеко не такий ласкавий. Він тупотів ногами, жадав крові й погрожував судом, в’язницею і широким розголосом. Одначе його запал досить скоро пригасили. Звісно, це обійшлося не дешево. Та зрештою все залагодили без зайвого шуму. Містер Джонс займався перевезенням вантажів, і хтось розтлумачив йому, що ваговози їздять по дорогах, які належать штатові, і що чимало контрактів з власниками транспорту укладають саме урядові відомства.
Том не дістав і подряпини, хоча й пролежав три години в лікарні, поки опритомнів, а тим часом Хазяїн, білий як накрохмалене простирадло, з розкуйовдженим чубом, безтямними очима й зрошеним потом обличчям, ходив сюди-туди по вестибюлю, товчучи кулаком однієї руки долоню другої й так само важко, надсадно дихаючи, як і його син у палаті за дверима. Потім приїхала Люсі Старк — десь близько четвертої години ранку,— з червоними, але сухими очима, прибита горем. І між ними зчинилася сварка. Але це вже після того, як їм сказали, що з Томом усе гаразд. Бо доти Хазяїн усе ходив сюди-туди й тяжко дихав, а Люсі сиділа, втупивши очі перед себе. Та коли їх заспокоїли, вона підвелася, підійшла до нього і сказала:
— Ти повинен покласти цьому край.— Голос її