Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Ми одружимося в дві тисячі п’ятдесятому році,— сказав я.— То буде бучне весілля у червні місяці, і…

— То буде смертовбивство у березні місяці,— озвалась Анна,— і в цю ж таки мить.— Кров уже відлила їй від щік, вона всміхнулась і подала руку Слейдові.

— Радий познайомитися,— промовив Слейд, і хоч обличчя його й далі лишалося незворушне, наче в дерев’яного індіанця перед тютюновою крамничкою, проте очі не обминули жодної деталі під жакетом.— Вип’єте чогось?

— Дякую,— відказала Анна й попросила мартіні.

Коли ми випили, вона сказала:

— Нам треба йти, Джеку.— Тоді ще раз подякувала Слейдові і повела мене в ніч, сповнену неонового світла, бензинового чаду, пахощів смаженої кави та гудків таксі.

— У тебе чудове почуття гумору,— зауважила Анна.

— Куди ми йдемо? — ухилився я од відповіді на її зауваження.

— Хлюст!

— Куди ми йдемо?

— І коли ти подорослішаєш?

— Куди ми йдемо?

Ми йшли навмання бічною вулицею повз обертові двері кафе та устричних барів, повз газетні кіоски та старих жінок, що продавали квіти. Я купив Анні гарденії і, подаючи їй букетик, сказав:

— Може, я й справді хлюст, але це тільки один із способів убивати час.

Ми пройшли ще півкварталу серед юрби, що, вируючи, вливалася й виливалася крізь обертові двері.

— Куди ми йдемо?

— Я б нікуди з тобою не пішла,— відказала вона,— але нам треба поговорити.

Ми саме поминали ще одну стару квіткарку. Отож я взяв другий букетик гарденій, заплатив сорок центів і тицьнув його Анні, сказавши:

— Якщо не будеш чемна, я завалю тебе цими бісовими квіточками.

— Ну гаразд,— мовила вона,— гаразд, я буду чемна та мила.— І сперлася мені на руку, пристосовуючись до моєї ходи й тримаючи квіти у вільній руці, а сумку під пахвою.

Отак у ногу, але мовчки ми пройшли ще півкварталу. Я дивився вниз, спостерігаючи, як мелькають її ноги,— раз-два, раз-два. Її чорні замшеві черевики, дуже строгі, схожі на чоловічі, твердо стукали підборами по тротуару, але черевики були маленькі, і тендітні кісточки заворожливо мигтіли — раз-два, раз-два.

Потім я запитав:

— Куди ми йдемо?

— Та просто гуляємо,— відказала Анна.— Я така неспокійна, що не можу всидіти на місці.

Ми йшли далі, в напрямі до річки.

— Я хотіла поговорити з тобою,— сказала вона.

— Ну то говори. Співай. Виливай душу.

— Не зараз,— спокійно мовила вона й звела на мене очі, і в світлі вуличного ліхтаря я побачив, що обличчя в неї дуже поважне, навіть стурбоване. Шкіра на ньому була ніби розгладжена й туго натягнена на бездоганної форми основу. У цьому обличчі не було нічого зайвого і завжди ледь помітно прозирало старанно стримуване й тамоване нервове напруження, загнане в гладеньку оболонку позірного спокою, мов полум’я лампи під скло. Та я бачив, що того вечора Анні було важче, ніж звичайно, тамувати напруження. Здавалося, ще трохи викрутити гніт — і скло трісне.

Я промовчав, і ми пройшли ще трохи далі. Тоді вона сказала:

— Потім. А поки що просто прогуляймося.

І ми прогулювалися. Вулиці з барами, більярдними та ресторанами, де за обертовими дверима гриміла чи скімлила музика, вже лишилися позаду. Тепер ми йшли брудною темною вуличкою, де попід стінами будинків гасали двоє хлопчаків, час від часу уривчасто й глухо погукуючи, мов болотяні птахи. Усі вікна в тих будинках були закриті віконницями, лише подекуди крізь них пробивався тонесенький промінчик світла чи ледь чутний звук голосів. Ближче до літа, коли потеплішає, тут вечорами сидітимуть на ганках люди й перемовлятимуться між собою, а якщо ти чоловік і йдеш самотою, там чи там котрась жінка невимушено кине: «Гей, любчику, хочеш?..» Бо то вже район кубел розпусти і деякі з тих будинків — саме такі кубла. Одначе тепер, напровесні, та ще пізно ввечері, всяке життя, хоч яке воно є в тих будинках — добре чи погане,— ще заховане глибоко в темних шкаралупах із мокрої крихкої цегли чи потрісканого дерева. А от десь через місяць, на початку квітня, коли ген за містом водяні гіацинти заполонять кожний дюйм чорної води в протоках, притоках, затоках і затонах своїм буйним, грубим, м’ясистим задушливим цвітом усіх відтінків від ніжно-лілуватого до соромітно-бурякового; і свіжі, зворушливі, мов дівочі сни, ясно-зелені пагінці на старих кипарисах розвинуться у звичайне собі віття; і з мочарів через шосе посунуть лискучі, слизькі, кольору болотяного мулу мокасинові змії завтовшки з руку, і твоє переднє колесо, наїхавши на одну з них, підскочить, шваркне й з глухим бамкотом торохне її об спід крила; і над мочарами закипить мошва, день і ніч коливаючи повітря своїм дзижчанням, схожим на шум електричного вентилятора; і як їхатимеш поночі, то десь на мочарах пугукатимуть і плакатимуть сови, і в тих звуках учуватимуться любов, і смерть, і прокляття, а котрась одна вирине із чорної пітьми в пучок світла твоїх фар, наразиться на радіатор і вибухне, мов розпорота пір’яна подушка; і навколишні поля потопатимуть у буйній траві — шорсткій чи липкій і соковитій,— що її худоба їсть і їсть, але ніколи не набирає тіла, бо та трава росте з чорнозему, і, хоч би як глибоко сягало її коріння, хай і до самісіньких глибин, там буде все той самий чорний масний злежалий грунт і ні одного камінця, щоб дати траві кальцію,— то от, десь через місяць, на початку квітня, коли поза містом діятимуться всі ті речі, на цій вулиці, якою йшли тепер Анна Стентон і я, одного вечора розколються шкаралупи старих будинків і вихлюпнуть назовні усе замкнуте в них життя.

Та поки що ця вулиця була безлюдна й темна, лише в кінці кварталу виднівся похилений ліхтар, у світлі якого між будинків із зачиненими віконницями маслянисто блищала бруківка, і все те скидалося на театральну декорацію. Здавалося, зараз недбалою ходою вийде героїня, обіпреться на ліхтарний стовп і запалить сигарету. Але вона не вийшла, і ми з Анною Стентон і далі простували серед тих декорацій, що не здавалися картонними лише тоді, коли ти доторкався рукою до гладенької вогкої цегли чи до шерехатого тиньку. Простували мовчки. Чи не тому, що в такій з біса екзотичній, схожій на театральну декорацію місцині кожне вимовлене слово прозвучало б так, наче його придумав якийсь патлатий вихлястий молодик, що мешкав в