Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Хазяїн стояв, дивлячись їй в обличчя важким, безтямним поглядом; потім звів руку, незграбно, як ведмідь лапою, доторкнувся до Люсі й промовив пересохлими губами:
— Йому… йому ж нічого не загрожує, Люсі. З ним усе гаразд.
Вона похитала головою.
— Ні, з ним не гаразд.
— Але ж лікар…— Хазяїн нерішуче ступив до неї.— Лікар сказав…
— Ні, з ним не гаразд,— повторила Люсі.— І не буде гаразд, поки ти не наставиш його на розум.
Обличчя Хазяїна враз набігло кров’ю.
— Слухай, якщо ти знову про футбол… якщо ти…
То була їхня давня незгода.
— Ні, не тільки про футбол. Хоча й від нього чимало шкоди — уявив себе героєм, більш нічого в світі не існує… Та ще гірше все те, що з ним пов’язане… Хлопець росте розбещений, себелюбний, ледачий…
— Мій син не буде пестунчиком. А ти цього хочеш!
— Я воліла б побачити його мертвим, ніж таким, яким ти робиш його задля свого пустого гонору.
— Не мели дурниць!
— Ти занапастиш його.— Голос Люсі був спокійний і рівний.
— К бісу, хай він буде справжнім чоловіком. Я ріс, не знаючи ніякої втіхи. То нехай хоч він потішиться замолоду. Я хочу, щоб він пожив собі на втіху. Я тільки бачив, як розважаються інші, а сам ніколи не мав розваг. Отож хочу, щоб йому…
— Ти занапастиш його,— промовила вона отим своїм спокійним і рівним, наче присуд долі, голосом.
— Та послухай же ти, хай тобі чорт!..— вигукнув Хазяїн, але в цю мить я вислизнув за двері й тихенько причинив їх за собою.
Одначе лиха пригода з Томом була не єдиною подією тієї зими.
Були ще плани Анни Стентон добитися від властей штату коштів для дитячого притулку. І зрештою вона отримала досить щедру подачку й була страшенно задоволена собою. Хвалилася, що незабаром має дістати субсидію ще на два роки, потрібну, як вона казала, просто до зарізу,— та, мабуть, і справді так, бо ще в 1929 році джерела приватної доброчинності майже вичерпались, і останні років сім чи більше з них ледь капало.
Був клопіт з Четвертою округою, яку ще й досі міцно тримав під рукою Макмерфі. Один з його прибічників потрапив до конгресу у Вашінгтоні, куди було хоча й далеко, проте ближче, ніж до місяця, і там привселюдно висловлював свої думки про Хазяїна, даючи поживу для газетних заголовків по всій країні; отож Хазяїн купив собі кілька передач по радіо і висловив у них свої думки про конгресмена Пітіта, повідавши народові детальний життєпис згаданого конгресмена, що йому, як з’ясував дослідний відділ Хазяїна, аж ніяк не випадало давати волю язику. Хазяїн і словом не відповідав на промови Пітіта — він узяв у роботу самого промовця. Звісно, він добре знав, що argumentum ad hominem61 облудний. «Хай він собі буде облудний,— казав Хазяїн,— але, їй-богу, він і корисний. Коли маєш добрячий argumentum, то завжди можеш так настрахати hominem’а, що йому доведеться зайвий раз прати спідні».
Пітіт після того ледве оклигав, проте Макмерфі — слід віддати йому належне — не відступався від свого. І Малюк Даффі не відступився. Він уперто вмовляв Хазяїна доручити головний підряд на будівництво лікарні Гладунові Ларсону, який мав великий вплив у Четвертій окрузі й, напевне, переконав би Макмерфі, а простіше кажучи, продав би його. Хазяїн слухав Даффі так само уважно, як ото слухають лопотіння дощу по покрівлі, і казав: «Атож, Малюк, атож, колись про це поговоримо». Або: «К бісу, Малюк, переміни платівку». А то й зовсім нічого не казав і тільки дивився на Даффі важким, зосередженим, оцінюючим поглядом, так ніби навіщось знімав з нього мірку,— дивився й мовчав, аж поки голос Даффі поступово завмирав і наставала цілковита тиша, серед якої було чути лише, як вони дихають: Малюк — із присвистом, часто й уривано, як на таку гору м’яса; Хазяїн — рівно й глибоко.
Тим часом Хазяїн просто-таки снив наяву отією своєю лікарнею. Він їздив у північно-східні штати й оглядав там найбільші і найкращі медичні заклади: Центральну лікарню в Массачусетсі, Пресвітеріанську в Нью-Йорку, Центральну у Філадельфії та багато інших. «Богом присягаюся,— казав він,— хай там вони й чудові, а моя буде ще краща, хай вони й великі, а я збудую ще більшу, і кожен злидень у нашому штаті зможе прийти туди й дістати яку завгодно допомогу, не заплативши й цента». У тих своїх подорожах він більш не марнував часу на ресторанних співачок чи букмекерів, а цілком віддавав його діловим розмовам з медиками, архітекторами й адміністраторами лікарень. А коли повертався, кабінет його потопав у світлокопіях креслень, записниках, заповнених його нотатками, книжках з питань архітектури, опалення, дієтетики, організації лікарняної справи. І хоч коли б ти зайшов до нього, він зводив на тебе очі й казав без будь-яких передмов, наче ти весь час був там: «Так от, у массачусетській Центральній вони зробили…» Атож, лікарня справді стала для нього мов рідна дитина.
Одначе Малюк Даффі не здавався.
Якось увечері, прийшовши до Особняка, я побачив Ласуна, що сидів у високому вишукано-простому холі з розгорнутою на колінах газетою, розібраним 0,38 у руці та бляшанкою рушничної олії на підлозі біля ніг; я спитав, де Хазяїн, подивився, як його губи тяжко силкуються вимовити слово й як бризкає з них слина, а тоді, зрозумівши з його кивка назад, що Хазяїн у бібліотеці, рушив туди й постукав у великі двері. Та тільки-но відчинив їх, як наразився просто на Хазяїнові очі, спрямовані на мене, наче дула десятизарядної двостволки, і прикипів до місця.
— Ось поглянь! — мовив він до мене, зводячись на широкій шкіряній канапі, де напівлежав перед тим.— Поглянь!
І рвучко повернувся, так що дула його двостволки вперлися в Малюка Даффі, який стояв перед ним на прикамінному килимку, і, здавалося, сало з нього витоплювалось просто на очах, куди швидше, ніж від вогню в каміні.
— Поглянь! — знову мовив до мене Хазяїн.— Цей мерзотник намагався мене обвести, накинути мені отого Гладуна Ларсона, щоб я його прийняв і вислухав. Припер його сюди аж із Дюбуавілла й думав, я зустріну їх страшенно чемно. Та дідька їм лисого, а не чемності! — Він знов обернувся до Малюка.— То як, був я чемний?
Малюк не міг видобути з себе й звуку.
— Був чи ні? Кажи, хай тобі чорт! — гримнув Хазяїн.
