Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Та, власне, то дурниця, бо хоч би чим ти жив — це однаково Життя. І слід про це пам’ятати, зустрівши колишнього шкільного товариша, що каже: «А ось в останній нашій експедиції на Конго…» — або: «Е, та в мене прегарна жіночка і трійко чудових дітлахів…» Треба пам’ятати про це й тоді, коли сидиш у холі готелю, або, спершись на стойку, розмовляєш з барменом, або стоїш увечері на початку березня серед темної вулиці й заглядаєш в освітлене вікно. І запам’ятати, що в малої Сьюзі аденоїди, а хліб напевне підгорів, і податися геть, бо час мені ціпка узяти і до поїзда рушати, щоб весь гріх із себе зняти. Атож, хоч би чим ти жив, це однаково Життя.
Коли я повернувся й пішов вулицею, у будинку гримнула музика, така гучна, що заглушила крик немовляти й здвигнула старі муровані стіни. То було Адамове фортепіано.
Я встиг на поїзд до Мемфіса, провів там три дні, відбув спіритичний сеанс із міс Літлпо і повернувся. З фотокопіями та офіційними письмовими свідченнями у портфелі.
Повернувшись, я знайшов у поштовій скриньці телефонний виклик. Номер був Аннин, потім у трубці озвався Аннин голос, і, як завжди, у мене стріпнулось і впало серце, мовби жаба шубовснула у порослий лататтям ставок. І по воді пішли кола.
Її голос сказав, що їй треба мене побачити. Я відповів, що це дуже просто й що вона може бачити мене до кінця своїх днів. Вона пустила повз вуха цей мій невинний жартик,— чого він, власне, й заслуговував,— і сказала, що повинна зустрітися зі мною негайно. У «Склепінні», запропонував я, і вона погодилась. «Склепіння» був Слейдів бар.
Я прийшов туди перший і випив із самим Слейдом серед м’якого світла, тихої музики та блискучого хрому, і, дивлячись на круглий, кольору слонової кістки Слейдів череп, на його дорогий костюм і на величну блондинку за касою, із сумом пригадав той давній, ще за сухого закону, ранок, коли в задній кімнаті своєї загидженої мухами пивнички Слейд, тоді ще з густою чуприною і з порожніми кишенями, відмовився допомагати Даффі, коли той намагався напоїти пивом братика Віллі з провінції, що хотів лимонаду й згодом став Віллі Старком. Це й вирішило Слейдову долю. І ось тепер, п’ючи з ним по чарці й дивлячись на нього, я зачудовано думав, від якої ж дрібнички часом залежить загибель чи порятунок людини.
Потім я поглянув у дзеркало за стойкою і побачив, як у двері заходить Анна Стентон. Чи, власне, як її відображення заходить у відображення дверей. Якусь хвилю я зволікав, не обертаючись до дійсності. А натомість і далі дивився на відображення там, за склом, наче на давній спомин, раптом вихоплений з крижаної брили пам’яті,— так, буває, дивишся взимку на вмерзлий у прозору кригу струмка яскравий багряно-золотий листок і враз пригадуєш собі осінню пору, коли всі ті барвисті золоті й багряні листки святково прикрашали гілля дерев і їх заливали потоки сонячного світла, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Одначе тут був не спомин, це була сама Анна Стентон, що стояла в прохолодній глибині дзеркала над рядами блискучих пляшок і сифонів, трохи віддалік на синьому килимі, дівчина — та ні, вже й не скажеш, що дівчина, а молода жінка,— п’ять футів і чотири дюйми на зріст, із стрункими тугими литками, тендітними стегнами, але такими округлими, ніби їх виточено на токарному верстаті, та станом, що його, здавалося, можна обхопити пальцями,— і все це було у сірому фланелевому костюмі зумисне строгого чоловічого крою, що насправді просто-таки виставляв напоказ сховані під ним аж ніяк не чоловічі принади.
Вона стояла біля дверей і ще не почала нетерпляче постукувати ногою по синьому килиму, а спокійно озирала залу, поволі повертаючи з боку на бік гладеньке свіже обличчя під блакитним фетровим капелюшком. У дзеркалі я бачив, як зблискували голубінню її очі.
Потім вона помітила мою спину біля стойки й рушила до мене. Я не озирнувся і не перехопив її погляду в дзеркалі. Спинившись позад мене, вона покликала:
— Джеку.
Я не обернувся.
— Слейде,— мовив я,— ця незнайома жінка скрізь переслідує мене. Я думав, у вас тут пристойний заклад. То чи не могли б ви щось удіяти?
Слейд рвучко повернувся й поглянув на незнайому жінку, чиє обличчя враз пополотніло, а очі спалахнули, мов два дугові ліхтарі.
— Дамочко,— сказав Слейд,— слухайте, дамочко…
Та дамочка вже поборола миттєве заніміння, і до обличчя їй прилила кров.
— Джеку Берден! — мовила вона.— Якщо ти зараз же не…
— Вона знає, як вас звуть,— сказав Слейд.
Я обернувся й опинився віч-на-віч із дійсністю — вже не з давнім спомином із криги пам’яті, а з чимось розпашілим, люто-котячим, смертоносним, наелектризованим, ладним ось-ось вибухнути.
— Ну, скажу я вам! — вигукнув я.— Та це ж моя наречена! Познайомтеся, Слейде, це Анна Стентон. Ми збираємось одружитися.
—