Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Тим більше йому,— похмуро мовив Адам.
— Нікому,— сказав я.— І він це знає.
— На що ж тоді він сподівається? Невже гадає, що я…
— А ти подумай,— сказав я.
Він стояв посеред витертого зеленого килима, ледь нахиливши голову й пильно дивлячись на мене, і чисту, прозору голубінь його очей туманила легенька тінь. Але не сумніву чи тривоги — то була тінь запитання, подиву.
Одначе й це вже щось. Не багато, але щось. Не удар лівою в щелепу, від якого підгинаються ноги й забиває дух. Просто легенько зачепили по носі й трохи дряпнули грубою рукавичкою. Нічого небезпечного — лише мить розгубленості. Та все ж якась перевага. Закріплюй її.
І я повторив:
— А ти подумай.
Він мовчки дивився на мене, і тінь у його очах стала виразніша — наче хмарка над голубою водою.
— Гаразд,— мовив я,— скажу тобі. Він знає, що ти найкращий лікар у наших краях, але не наживаєшся на цьому. Отже, як видно, до грошей тобі байдуже, а то б ти лупив з людей стільки, скільки й інші, чи принаймні не розтринькував би того, що одержуєш. Розваги тобі також не потрібні — ти мав би їх досхочу, бо ти знаменитість, ще досить молодий, не каліка. Не потрібні тобі й життєві вигоди, бо тоді б ти не працював, як навіжений, і не мешкав в оцій норі. Але він знає, чого тобі треба.
— Від нього мені не треба нічого,— твердо сказав Адам.
— Ти певен, Адаме? — спитав я.— Справді певен?
— Під три чорти…— почав був він, і до обличчя йому прилила кров.
— Він знає, чого тобі треба,— урвав його я.— Можу сказати двома словами.
— Ну-ну.
— Тобі треба робити добро.
Це його враз угамувало. Рот його розкрився, наче в рибини, яку витягли з води.
— Атож,— мовив я.— Він знає твою таємницю.
— Не розумію, що за…— знову почав він гнівно.
Але я не дав йому доказати.
— Та заспокойся ти, соромитись цього нема чого. Просто невинне дивацтво. Ти, друже, не можеш бачити хворої людини, щоб не накласти на неї рук. Не можеш бачити зламаної кінцівки, щоб не взятися тут-таки вправляти її. Не можеш бачити людини з якоюсь болячкою всередині, щоб не вхопити у свої білі, дужі й страшенно вправні пальці ножа та не вирізати її. Усе це не більш як дивацтво, друже. Чи така собі надхвороба, на яку ти сам слабуєш.
— На світі хтозна-скільки хворих людей,— похмуро мовив він,— але я не розумію…
— Біль — це зло,— весело сказав я.
— Біль — лиш одне із зол,— відказав він,— але сам собою він не зло.
— Коли в мене болить зуб, мені не до розумувань на цю тему,— заперечив я.— Одначе факт лишається фактом: ти такий, який ти є. І Хазяїн,— я ледь наголосив останнє слово,— знає це. Він знає, чого ти хочеш. Знає твою слабинку, друже. Ти хочеш робити добро, і він дасть тобі змогу робити його з великим розмахом.
— Добро,— жорстко мовив він і скривив свою довгу й тонку верхню губу.— Добро… З біса доречне слово, коли йдеться про такого, як він.
— Справді? — недбало кинув я.
— Кожній рослині потрібен певний клімат, а ти знаєш, який клімат навколо того суб’єкта. Чи мав би знати.
Я знизав плечима.
— Річ добра сама собою — якщо вона добра. Когось поймає любосна сверблячка, і він пише сонета. Чи стане гіршим той сонет,— якщо він добрий, у чому я сумніваюся,— через те, що дама, в яку втьопався автор, заміжня і, отже, його пристрасть, так би мовити, незаконна? Чи перестане роза бути розою, якщо…
— Ну, це ти зовсім не туди заїхав,— перебив він.
— Он як, я не туди заїхав,— мовив я і підвівся з крісла.— Тисячу років тому, коли ми були хлопчаками й сперечалися цілісінькі ночі і я заганяв тебе в глухий кут, ти завжди казав так само. Чи здолає класний боксер класного борця? Чи здолає лев тигра? Хто кращий поет — Кітс чи Шеллі? Що таке добро, істина, краса? Чи є бог? Сперечалися до ранку, і я завжди брав гору, але ти, негіднику,— і я ляснув його по плечу,— ти завжди казав, що я не туди заїхав. Ні, малий Джеккі ніколи не заїжджає не туди. І ніколи не веде пустих балачок, і…— Я озирнувся й згріб своє пальто та капелюха.— 3 цією думкою я тебе залишу і…
— Страх яка глибока думка,— сказав Адам, але він уже всміхався й знову був моїм товаришем, Другом Дитинства.
Та я пустив це повз вуха й сказав:
— Ти не можеш закинути мені, що я не відкрив своїх карт, своїх і Хазяїнових, а тепер я зникаю, щоб устигнути на вечірній поїзд до Мемфіса, де я маю зустрітися з медіумом.
— З медіумом? — перепитав він.
— З вельмитямущим медіумом на ім’я міс Літлпо, і вона передасть мені звістку з Потойбіччя, що Хазяїнову лікарню очолить один чорнявий, гарний із себе і знаменитий сучий син, на прізвище Стентон.
З цими словами я грюкнув дверима і, спотикаючись, побіг униз темними сходами, бо в таких будинках ніхто не міняє перегорілих лампочок, на площадках стоять дитячі коляски, килимова доріжка вичовгана до ниток, а у вогкому повітрі тхне собаками, пелюшками, капустою, старими бабами, горілим жиром і одвічною людською долею.
Я зупинився на темній вулиці і озирнувся на будинок. Штора на одному з вікон не була спущена, і я побачив за столом у малесенькій кухні-їдальні гладкого лисого чоловіка в сорочці, що нависав над своєю тарілкою, мов лантух, поставлений сторч на стілець, поруч стояла дівчинка й смикала його за руку, а жінка у бахматому, геть вицвілому платті, із звислими рівними пасмами волосся, несла від плити паруючу каструлю — тато прийшов, як завжди, пізно, і в нього болить кісточка на нозі, і знову прострочено плату
