Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Триста доларів не будуть зайві,— сказав я і кивнув на дві банкноти на оксамитовій скатерті.
— Ось… ось…— повторила стара.— Він покинув мене… він був боягуз… о, йому це було легко… легко… тільки й того що…
— …стрибнути,— докінчив я.
Це враз привело її до тями. Вона втупила в мене довгий важкий погляд і нарешті сказала:
— Він не стрибнув.
— Люба міс Літлпо,— мовив я голосом, що його звичайно називають «вельми люб’язним»,— ну чому ви не хочете визнати цього? Ваш брат давно помер, і йому ніщо вже не загрожує. Страхувальна компанія і думати забула про цю справу. Ніхто не осудить вас за ту неправду — вам треба було жити. Отож…
— Я не думала про гроші,— мовила стара.— Я хотіла уникнути ганьби. Хотіла, щоб його поховали по-християнському. Я хотіла…— Вона раптом замовкла.
— Он як,— сказав я і кинув оком на божественні картинки на стіні.
— Я була тоді побожна,— сказала вона і, трохи помовчавши, виправила себе: — Я й тепер вірю в бога, але це вже інше.
— Так, так,— заспокійливо мовив я і подивився на сурму, що лишилася на столі.— І, звісно ж, нерозумно вважати це чимось ганебним. Коли ваш брат зважився на таке…
— То був нещасливий випадок,— сказала стара.
— Ну, міс Літлпо, ви ж самі щойно визнали…
— То був нещасливий випадок,— повторила вона, замикаючись у собі.
— Ні,— сказав я,— він учинив самогубство, але його вини в тому немає. Його довели до цього.— Я уважно дивився на її обличчя.— Він віддав тій компанії багато років життя, а вони викинули його геть. Щоб звільнити місце для людини, яка зробила підлоту. Яка довела вашого брата до загибелі. Хіба це не правда? — Я підвівся й ступив до неї.— Хіба не правда?
Стара пильно поглянула на мене, а тоді враз заговорила:
— Правда! Той довів його, вбив його… того взяли на його місце, щоб підкупити, і брат знав про це… він сказав їм, що знає, але вони його викинули… сказали, що він нічого не доведе, і викинули геть…
— А він міг довести? — спитав я.
— Ну звісно, він же все знав. Знав геть усе про ту махінацію з вугіллям… давно знав, але й гадки не мав, що вони його отак… вони тоді були з ним по-доброму, хоча вже тоді надумали позбутись його… Але він пішов до губернатора й розповів…
— Що? — вигукнув я.— Що ви сказали? — І підступив ще ближче до неї.
— Пішов до губернатора і…
— До кого?
— До губернатора Стентона, але губернатор і слухати його не схотів, а просто…
Я схопив стару за лікоть.
— Слухайте,— мовив я,— ви кажете, ваш брат пішов до губернатора Стентона і розповів йому?
— Так, а губернатор Стентон не схотів його слухати… Не став слухати. Сказав, що він нічого не доведе, отож нема чого розслідувати, і він…
— Ви правду кажете? — запитав я і труснув її худу, мов тріска, руку.
— Правду, правду, богом присягаюся! — вигукнула стара, і я відчув, як вона тремтить.— І це вбило брата. Губернатор його вбив. І тоді він пішов до готелю, написав мені листа, усе як є написав і тієї ж таки ночі…
— А лист,— урвав її я,— де подівся той лист?
— …тієї ж таки ночі… перед самим світанком… але він цілу ніч чекав у своєму номері… а перед самим світанком…
— Лист! — вигукнув я.— Де він подівся?
Я знов труснув її, а вона й далі шепотіла:
— …перед самим світанком…— Та зрештою вивільнилась із трясовини цієї нав’язливої думки, поглянула на мене й відказала: — Він у мене.
Я пустив її лікоть, поклав на холодну старечу долоню банкноту й силоміць зігнув її пальці.
— Це сто доларів,— сказав я.— Дайте мені листа, і ви дістанете решту — всі три сотні!
— Ні,— мовила вона,— ні, ви хочете знищити листа. Бо в ньому сказано правду. Ви друг того…— Вона дивилася мені в обличчя, і її очі бігали, ніби намацуючи щось, як бігають тремтливі старечі пальці, намацуючи віко скриньки, щоб відчинити її. Та врешті облишила свої спроби й безпорадно спитала: — Ви ж його друг?
— Якби він побачив мене тут,— відповів я,— то навряд чи подумав би таке.
— То ви йому не друг?
— Ні,— сказав я.
Вона дивилася на мене недовірливо.
— Ні,— повторив я.— Я йому не друг. Дайте мені того листа. Якщо його колись і використають, то тільки проти нього. Присягаюся вам.
— Я боюся,— мовила стара, але я відчув, як її пальці під моєю долонею обережно мацають банкноту.
— Вам нема чого боятися страхувальної компанії. Все те було надто давно.
— А коли я пішла до губернатора…— почала стара.
— То й ви були в губернатора?!
— Після того як це сталося… вже після всього… я хотіла дозолити тому чоловікові… і я пішла до губернатора…
— Боже мій,— мовив я.
— …і попросила покарати його… за те, що він узяв хабара… за те, що вбив мого брата… Але губернатор сказав, що я не маю доказів, що той чоловік його друг, а я не маю доказів.
— А лист? Би показали йому листа?
— Так, й взяла його з собою.
— Ви показали листа губернаторові Стентону?
— Так… так… а він устав та й каже: «Міс Літлпо, ви посвідчили під присягою, що ніякого листа не отримали, отже, дали неправдиве свідчення, і якщо про цей лист хтось дізнається, вас притягнуть до суду».
— І що ж ви зробили? — спитав я.
Голова старої, сива, обтягнена жовтою шкірою,— де не було вже нічого, крім давніх спогадів,— легко й сухо, немов від подуву вітерцю, захиталася на тонкому стеблі шиї.
— Зробила…— луною озвалася вона.— Зробила… Я була бідна самотня жінка. Мій брат помер. Що я могла зробити?
— Ви зберегли того листа,— сказав я.
Вона кивнула головою.
— Діставайте його,— сказав я,— діставайте. Ніхто вас тепер не чіпатиме. Присягаюся вам.
І вона дістала. Довго копирсалася в купі пожовклих, просякнутих кислим духом папірців, старих стрічок, злежаного одягу в бляшаній скрині у кутку, а я, стоячи позаду, нетерпляче стежив за незграбним шпортанням її
