Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ой, Катрусю, сама не вірю. Мені здавалося — голос, та й голос собі, такий, як у всіх, — не виходила за межі скромності Орися.

А сама вже розуміла — от воно, те, задля чого її покликано на світ. От вона — влада над залом. От він, її могутній, сильний без усяких технічних пристроїв, леткий голос, що накриває зал, немов хмарою, що проникає в усі його куточки, що так легко виходить з грудей і лине так далеко. Звісно, без уроків Ніни Павлівни, без її професійної роботи над постановкою голосу, нічого цього б не було. Вона просто гарно б співала, не більше. А тепер їй легко вдаються будь-які технічні складнощі. Навіть Аляб’євський «Соловей» підкорився їй, хоч це річ для професійних співачок опери.

А як її слухали! Навіть офіцери, навіть їхні дружини — з іншого боку Місяця! Чи справді її голос такий незвичайний?

Єдине, чого боїться в’язень у місці, де боятися вже, нібито, нічого — перемін.

Коли викликають просто з роботи отак, без пояснень — не «С вещамі на виход!», а по-іншому, незрозуміло — «Ну, по-шлі, девка!»

Куди?

Орися розмірковувала недовго. Всю «образцово-показа-тельну» зону за місяці вільного пересування вивчила. Звернули ліворуч — а там у кінці, красивий новий двоповерховий будиночок, спеціально збудований оддалік — щоб зайві очі не бачили, зайві вуха не чули. Отими задніми дверима привозять сюди тих, хто потім вже не повертається.

— Да не боісь, дєваха, нічєво с тобой не сделается, не ти первая, не ти последняя, — напучувала її наглядачка, мабуть, перебуваючи «в курсі».

Серце затремтіло. Зараз вона побачить його... Не втримався-таки, покликав. Але навіщо тут? На «своїй» території, кажуть, стіни допомагають... Ні, територія не своя. Не та територія... Орися приготувалася до... А боронитися насправді не хотілося. Серце просило ніжності, чоловічої ласки. Оте хвилеве відчуття захищеності, коли пригортають до плеча. Так хотілося почути слово, звернене до її жіночого «Я». Поговорити... На більше він, звісно, не зазіхне.

От якби те плече не кололося погоном, якби на грудях не вишиковувалися колючі й гострі ордени. От якби це було Романове, тепле, надійне плече...

Двері відчинилися. Солдат впустив Орисю. Наглядачка залишилася надворі.

Озирнулася. Сходи нагору. Праворуч — коридор, вистелений червоним килимом. її повели ліворуч.

— Ну, наконец!

З-за столу назустріч підвівся... ні, не майор. Полковник. Середній на зріст, сказати б, навіть маленький. Але низький зріст компенсувався кремезною статурою. Сидяча робота виростила добряче черевце — ґудзики ледь утримували поли кітеля укупі. Гаряча піч у кутку кабінету гріла господаря з усією щедрістю воркутинських надр. Чи не тому з лоба, укладеного у три жирні складки, котилося... Котилося ще й з носа — якийсь хронічний нежить, риніт, сказав би по-вченому тато. Те, що котилося, господар витирав величезною картатою хустинкою. Витирав ззаду наперед, тому довгі пасма ріденького солом’яного волоссячка зализувалися також наперед, роблячи його подібним на білявого Гітлера. Шия, також укладена на стоячому комірі мундира у три складки, лисніла й стікала тим самим, що й лисина.

— Полковнік Степанов! А для вас — просто Сергей Ануфрі-евіч! Садітесь... Нет, ізвініте, ви і так уже сідіте, — розреготався із несмішного жарту, який, мабуть, тупо повторював з дня у день. — Прісаживайтесь! Да не сюда, ви же не на допрос... Вот сюда, на діван...

Вперше Ориславі довелося відвідати кабінет слідчого МГБ у неофіційному, так би мовити, порядку.

А він непогано підготувався — пляшка шампанського, якісь бутерброди — з червоною рибою, з копченою ковбасою. Цукерки. Добре їх тут годують.

— Я прігласіл вас, чтоби... Ну, моє восхіщеніе...

Чомусь дихання, надміру часте, урвало потік красномовства,

який, утім, і не сяйнув іще жодною хвилею. Правильно, розсудила Орися, чого полковникові розсипатися у компліментах перед якоюсь з/к?

Запас компліментів, мабуть, вичерпався. Або й не було його зовсім.

— Ну, давай випьем! Шампанское — ето для тебя. А я — водочкі, по-нашему, по-боевому. Закусивай!

Орися узяла шматок хліба з червоною рибою — надто смачно пахло, щоб стриматися.

Бистрелив корок шампанського.

— Ну, давай! За победу!

Орися вдихала запах грайливого напою.

— Ну, ти чево? Пей давай!

— Я не буду... я ніколи не пила шампанського... — крутила у пальцях склянку Орися.

— Как ето? Что у вас, на западе вашем, шампанского нету? А ещьо говорят — Європа! Ех ви, чьортови макарони!

— У нас є шампанське. Але не «Советское», а французьке. У нас усе є... було, поки ви не прийшли, — виправилася Орися, передчуваючи, що їхня розмова добром однаково не скінчиться, тому не варто стримуватися у словах. — Але поки ви не прийшли, батьки не дозволяли мені вживати вино, бо до повноліття не можна. А коли прийшли ваші — мене одразу заарештували. А в тюрмі шампанського чомусь не подають.

Полковник розвеселився:

— Надо же — в тюрьме не подают? А я і не знал! І как ето оні дошлі до жізні такой? Не подают, панімаешь, чьортови макарони! Ну, пробуй! Хорошее шампанское! «Советское»! Самое лучшее шампанское в міре! Ну ево на хрен, ваше драное французское! Ти наше пей, настоящее! Говорят, еслі впервие в жизні пробуешь чево-то, надо желаніе загадать! Пей і за-гадивай!

Орися вагалася. їй страшенно кортіло спробувати золотистого напою, що переливався і грав бульбашками, та з розповідей Раздольнової знала, яка підступна штука алкоголь — людина, особливо жінка, перестає контролювати свої вчинки. І чоловіки цим користуються. Втім, від одного ковтка, мабуть, нічого не станеться. Але з рук ворога? Починала здогадуватися,