Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Орися тремтіла за сценою — не від холоду, від скупчення людей тут було навіть душно, від тривоги. У неї було ще два виходи — як акомпаніатора і власний, з «Наталкою Полтавкою». До звичайного хвилювання, завмирання серця у передчутті успіху — інакше й бути не могло, домішувалося ще й таке, про що боялася зізнатися власному сумлінню. Там, десь у глибині залу, горів вогонь очей, які з усіх учасниць хору вирізняли лиш її. Тепло цих очей змушувало тремтіти серце і розправляти плечі. Намагалася стримати посмішку, перетворити щасливе сяйво на стримано-серйозний вираз обличчя, необхідний для виконання обов’язку, та це не вдавалося.
Коли пролунало «Арія із опери «Наталка Полтавка», глибоко вдихнула і... Видихнула, аж коли «Соловей» відтьохкав останню ноту. Невже ці оплески — їй? Невже ці люди в погонах, від золота яких аж темно в очах, невже ці жінки в дорогих сукнях аплодують саме їй? Це їй кричать «Браво»!
— Ну, тепер давай на «біс»! — це Ніна Павлівна.
— Арія Оксани з опери «Запорожець за Дунаєм»! — оголосив ведучий. Оголошувалися лише назви творів — у виконавців немає прізвищ, є тільки номери, а концерт таки святковий.
І полилося:
Місяцю ясний, зорі прекрасні,
Зорі — як очі темної ночі,
Зорі — як очі темної ночі.
Вас я благаю — грудь облегчіте,
Вість принесіте з рідного краю!
Орленьку сизий, соколе бистрий,
Ви ж бо на волі, в широкім полі...
Вас я благаю — грудь облегчіте,
Вість принесіте з рідного краю!
Як не затремтів голос, як не пролилася сльоза від цього «Вість принесіте з рідного краю!» Розчулилися навіть жінки із чорнобурками на плечах, притулили до очей хустинки на-манікюреними пальчиками.
— Какой голос у дєвочкі, какой голос! — не шкодувала долонь дружина генерала.
— Зато песня какая-то... Про какой-то «рідний край»... Ідєологічєскі нєвидєржанная... — зморщив носа Дерев’янко.
— Нормальная песня. Ето ведь оні за Дунаєм... Опера такая, старінная.
— А... Ну, еслі старінная... Что я, не понімаю?
— Зато голос, голос какой! — захоплювався полковник Степанов, витираючи носовою хусткою почергово то носа, то лисину, з якої градом котився піт — чи то від надміру людей у залі, чи то від зайвих емоцій. — І фігурка какая! І коса... А лічіко...
— Ну, ти потіше тут, Сергей Онуфріевіч, со своімі востор-гамі, жена услишит! — масно посміхнувся генерал.
— Да хрен она услишит, глуховата, — зітхнув полковник і озирнувся на дружину, що захоплено аплодувала і перемовлялася з такою ж полковницею, як сама, та ще й у такій самій сукні — саме такі завезли перед святами на промтоварну базу. Навіть модна зачіска з буклями, навіть пудра й помада не додавали краси поморщеному личку.
— Не скажи, ето она к чему не надо глуховата, а еслі что — мігом услишит. І напішет. А парторганізація с аморалкой строга... Так что осторожно! — з розумінням підморгнув генерал.
— Да что нам, впервой? — ще раз шморгнув носом і витер лисину полковник.
Ще одні руки не менш захоплено аплодували — красиві, сильні. І садна на кісточках пальців, отримані зовсім недавно під час чергового допиту — що вдієш, травма на виробництві, саме загоїлися.
Зала вибухала оплесками чи не після кожного номера — то балерина крутила свої фуете, то оркестр народних інструментів витинав на саморобних балалайках і домрах такі віртуозні речі, що годі повірити — ці вузлуваті, понівечені пальці знайомі з держаком лопати краще, ніж зі струнами. Наприкінці концерту сама Ніна Павлівна наповнила залу своїм глибоченним контральто. І лиш прискіпливе вухо могло вловити у цьому професійному співі ледь помітну тріщинку. Глядачі не відпускали примадонну зі сцени, аж поки вона не переспівала все, що було дозволено «на біс».
— Какая роскошная женщіна! — зітхнув сам генерал і скосив око у бік дружини. Ой, скочив би у гречку, та гріхи не пускають. Полковник Степанов із розумінням похитав головою.
— Всем участнікам завтра — виходной! — кинув з царського плеча царський подарунок генерал. — Руководителей коллектівов — ко мне!
Задля напівювілею радянської влади ще один царський подарунок чекав учасників концерту — буханець хліба і шматок масла.
— Не треба мені їхніх подачок задля їхнього кривавого свята! — не хотіла брати Дуся.
— Ненормальна ти, Дусю. Дають — бери. Глянь на себе — аж світишся. Кому ти зробиш добро тим, що змарнуєш здоров’я? Вони ж саме цього й добиваються! Бери. А з’їси не на їхнє свято, а на наше — на Дмитра! — Катерина вміла переконувати.
— Ні. Я передам Петрові! — придумала вихід Дуся. — їм, нашим хлопцям-каторжанам, потрібніше.
Свято минуло. Орися скупалася в оплесках, наслухалася компліментів і від учасників концерту, професійних артистів, що опинилися за ґратами ще у тридцятих, під час великої чистки, яку учинив «вождь і учитель» українській, та й російській інтелігенції. Зрозуміла — сцена, опера — от її покликання. її голос — справді незвичайний, унікальний, її талант потрібно розвивати. Це стверджували знавці, авторитету яких не можна було не повірити — соліст Бухарестської опери Цибулаке, Марк Буслович — балетмейстер Московського театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка, колишня актриса МХАТу Тетяна Паллагіна, і навіть Валентина Тіхонравова, відома естрадна співачка з Одеси.
— Бачиш, Орисю, не було б щастя, так нещастя допомогло. Де б ти у
