Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ну й сила волі у тебе! — позаздрила Катря. — Я б усе змолола негайно.

Тепер Орися чекала кожної репетиції з подвійним почуттям — чекала і боялася.

А він зник. Надовго. Тиждень, другий...

З’явився, коли Орися вже зітхнула з полегшенням — минулося. Потім зітхала вже інакше. «Це мені шоколаду хочеться!» — заспокоювала сама себе. А серцю хотілося іншого.

— Я люблю Романа! Я люблю Романа! Я люблю... — повторювала вже уголос, наче відбиваючи ритм гамам і пасажам, етюдам і вальсам.

Я люблю...

Переконувала сама себе, ворожила, заклинала. І не могла вдіяти нічого. Залишалося єдине — розповісти Дусі. Вона б відшептала не згірше будь-якої ворожки — уподобати собі ворога у золотих погонах — це ж гріх нечуваний!

А ворог, лютий, лихий, ненависний — от він. Виник, мов чортик з коробочки. Намалювався останнім сонячним променем на молоці надвечірнього туману, ледь блиснувши новим погоном — одна велика зірка світилася не згірше за Кремлівську.

Орися не могла здобутися на слово — з новою зіркою належало вітати. Але зірки, що засвічувалися на офіцерських погонах, зазвичай означали якусь велику перемогу «їх» над «нами», а отже — згасла чиясь зоря із «наших». А може, ні, просто час надійшов на підвищення, — заспокоювала себе Орися, не в змозі таки відвести очей від погонів та... плечей...

— А вот и я! — хвацько клацнув закаблуками майор. — Простите, не представился. Капит... Да нет, майор Крутов, Виталий Николаевич. Родом из Москвы. Воевал. Танкист. Вот это, — показав ряд різнобарвних колодочок, — военные награды, а эти — после войны.

— А за що ж дають такі нагороди після війни? — несміливо запитала Орися. Здогадувалася, звісно. Та хіба це її справа?

— За службу! Вот закончили важное дело, долго вели следствие, трудно было, и награды — заслуженные. И звание, как видите. Но это не главное. Главное в другом. Тепер я буду служить здесь, в Воркуте. Поближе к вам...

— Навіщо? Цього вам не можна. Це не дозволено... За зв’язок із зекою можуть...

— Ну, это уж моя печаль, — что можно, чего нельзя. Главное, чтобы вы, Слава, относились ко мне так же, как я к вам.

— Слава? Це хто, Слава?

— Это вы. По документам вы — Орислава. Орися — это очень уж по-украински, а Слава — это по-офицерски, отличное имя, как раз подходит.

— Але ж мене звуть Орисею...

— А для меня будешь Славой! Ну, хватит разговоров. Дай...

— Ні! Нізащо! — сахнулася Орися, наїжачившись в обороні.

— Да что с тобой? Дай руки! Я привез кое-что из Москвы. Тут и не достанешь...

Крем. Крем для рук. Справжній. У красивому тюбику з балериною. Невже десь у світі ще є фабрики, які випускають такі необхідні жінкам речі? Орися так зачудовано дивилася на білу смужку, що змійкою виповзала з туби, зачаровано вдихала запах. Майор узяв її руки в свої і заходився змащувати. Ніжно. Його м’які теплі долоні передавали внутрішнє глибоке тепло, зігрівали краще за сонце.

Та що ж це із нею? Стоїть, немов паралізована, і вдивляється у карі, горіхово-теплі очі... ворога... її руки, ніжно зігріваючи, тримає... ворог... От уже... Що це? її щоку коле... гострий куточок якоїсь з його орденських планок... І чоловічі, ворожі чоловічі руки горнуть її до себе. Ніжно. По-справжньому.

Бідсахнулася... Та це ж якийсь підступний, хижий вир! Затягує, засмоктує...

— Даруйте, я мушу працювати! — і майже побігла до рятівного фортепіано, схопилась за кришку, немов за соломинку. А вир, підступний, лихий, закручував своє магічне і бездонне коло просто під ногами... Ось воно як — коли пригортають чоловічі руки... Ось воно як — почуватися жінкою...

— Извини. Я не хотел напугать тебя. И сегодня совсем нет времени. Новое дело. Вырвался буквально на минутку... Ну, что ты молчишь? Скажи хоть слово! Скажи, что ждала меня, что волновалась! Что ты, как каменная!

Орися й справді мов закам’яніла. Що вона могла сказати цьому чоловікові, який уже знайшов для неї своє, чужинське ім’я, який звертається до неї на «ти», який чекає якоїсь відповіді.

— Да, совсем забыл... Тут кое-какие продукты для тебя. Ешь, поправляйся. Ты похудела за эти недели.

Орися приготувалася відмовитися, твердо налаштувалася не брати цього важкого пакета, від якого так запаморочливо пахло! Та змій-спокусник приготував більше:

— Тут ещё ноты... Я одолжил у мамы. Она у меня учительница в музыкальной школе. «Русские романсы». С аккомпанементом.

Орисині руки вхопили безцінний зшиток і несамохіть притулили до серця. Пальці гарячково гортали сторінки:

— «Соловей» Аляб’єва! Яке щастя! Ніна Павлівна так шукала...

— Если успеете разучить к празднику — это будет лучшей наградой за мои труды. Но придется переписать — сейчас и в Москве нелегко достать хорошие ноты.

Подяка ішла справді від серця:

— Дякую вам щиро! Я швидко перепишу, не турбуйтеся!

Велика нова зірка на погонах ще раз блиснула у темній, мов північний вечір, залі. Двері зачинилися, й Орися залишилася сама. Ні, не сама. І навіть не на самоті з пакунком, що пахтів уже знайомою сумішшю смачного. І не на самоті з нотами. Ні. Тут, на сцені, у неї був постійний глядач, підглядач і чи не співрозмовник. Він усе бачив, усе чув, усе знав. Він стояв тут на повен зріст, на всі свої портретні три метри. Він мружив брову, дивився пильно, не зводячи очей, куди б ти не пішов, де б не стояв. Посміхався хитро у свої кавказькі вуса. Грів на плечі зірку. Одну. Але величезну, завбільшки з Орисину долоньку. Він, генералісимус Сталін.

Він був завжди на сцені разом із ними. Ніна Павлівна дуже пильнувала, аби хтось, збережи Господи, не «перекривав» портрета, не