Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Так хотілося посидіти поруч, потримати ніжні дівочі руки у своїх, почути голос, розповісти самому про себе і вислухати оповідь про короткі дівочі літа удома і нескінченні — за ґратами і колючим дротом. Ні, цього вони одне одному не розповідатимуть. Надто боляче. Надто гірко і принизливо.
Глянув на свої руки — загрубілі, чорні, справжні руки шахтаря. Пальці до кінця не розгинаються — так і залишаються зігнутими по держаку лопати. Вугільний пил, що в’ївся у шкіру, не відмиєш. Навіть добре, що Дуся, дівчина з ніжним, мов пісня, іменем, не бачить його, подібного зараз на живий кістяк.
Десять років за колючим дротом. І ще п’ять довгих, нескінченних каторжних літ попереду. Вижити. Вижити! Вижити і розповісти — от яку думку плекав Петро Кекіш — підпільне псевдо «Роман».
Розповісти не так про власну роль у нашій боротьбі — вона видавалася малою і не вартою уваги, розповісти про справжніх героїв-повстанців, їхні подвиги й трагічну долю, віру й відвагу. Про честь і славу. Про зраду й підступ. Розповісти нелукаво, не перебільшуючи, не приховуючи помилок. Та для цього треба вижити отут, поза межами правосуддя.
— Грішний, отче! Каюся, що не можу простити, не можу возлюбити ворога свого, не можу зрозуміти неправдивої правди їхньої! — просив допомоги Господньої у святого отця Василя Величковського, сповідаючись.
— Бо немає тут ні правди, ні справедливості, бо ми тут — поза межами правосуддя! — гірко посміхнувся отець, такий же в’язень і мученик, лиш не зброї, а віри. Посміхнувся — і відпустив цього гріха юній душі.
Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона — маленьке зображення Діви Марії, чудом збережене кимось із в’язнів, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.
Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води з розмоченою родзинкою із чиєїсь «багатої» посилки замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця — от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» — сумно усміхався отець, ставний, величний, з окладистою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру. На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках — написати зречення від греко-католицької віри, прийняти православ’я і наступного дня — на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2,10).
— Не десять днів — десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького — Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру — мучаться, та не зрікаються.
— Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, — допитувався гострий розумом Петро. — Не можу збагнути... Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?
— Віра — незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила — віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква східного обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква — не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають. Сам Сталін навчався у семінарії...
— Сталін? Не може бути... — не повірив Петро. Виправився: — Власне, я вірю вашим словам, отче, та не можу повірити, що навчання у семінарії не залишило бодай якогось сліду добра в душі цієї людини.
— Хіба він — людина? Це — втілення антихриста на землі. Та навіть антихрист розуміє силу Христа. Те, чого не можеш знищити, примусь служити. І вони змушують. Людина слабка. Бажання жити переважує іноді обов’язок. Деякі православні священики співпрацюють з режимом, порушують найсвятіше — таїну сповіді, доносять на своїх вірних. Не всі, звісно. Але ті, хто не зрадив Господа отут, разом із нами, по тюрмах і таборах. Скільки їх тут — священики, православне монашество... Зупинися на хвилю, сину мій, хай спочину...
— Що з вами, отче? — стривожився Петро. — Борисе, допоможи, підтримай...
Мірус миттю прибіг на допомогу, підставив плече. він не втручався у бесіду, та ловив кожне слово отця Василя.
— Бракує повітря... Зараз, хвилину, минеться.
Чим допомогти — краялися серця молодших, але таких же знесилених хлопців. Дати свіжого повітря — так немає у шахті вікна! Води? Хіба тієї, що хлюпає під ногами, промочивши наскрізь ватяні чуні на благенькій гумовій підошві. Отець сперся на плечі своїх вірян, щоб не впасти.
— Може, трохи хліба? У мене є, тримаю до обіду, — хотів поділитися пайкою Петро. Навіть соромом пройняло — їм же родичі надсилають посилки — шмат сала, а у монаха — яка родина? І піст, суцільний піст...
— У жодному разі, — відвів руку з дорогоцінним шматком отець. — Ви — ще хлопчики, вам цей хліб потрібен більше.
І Петро зрозумів — не так від хвороби серця падає з ніг отець Величковський, як від голоду. він витрачає шматок свого ранкового хліба на причастя. Кожному по дрібці, а собі?
— Ей ви там, что за базар устроілі в рабочее время?
