Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Під час нескінченних Орисиних тренувань вони залишалися удвох — Орися і Сталін. Його погляд впивався у спину, гострий, мов шпичка.

Він бачив усе. І офіцера на ім’я Віталій Миколайович Крутов з новою зіркою. Бачив — і посміхався. Хитро. Мабуть, це ще одна хижа пастка для неї, української дівчини Орислави. Орисі. Чи по-офіцерському — Слави.

Слави офіцерської підстилки — ось чого хоче для неї товаріщ Сталін. І цей красивий, розумний майор, він теж цього хоче. І цей пакунок, що пахне маслом і білим хлібом, хоче того ж.

Думки снувалися довкола слова «зрада», а зрадливі пальці, намащені чудодійним кремом, самі розгортали пакунок, самі хапали вже нарізаний на товсті скибки білий, мов українська паляниця, хліб, зуби гризли ковбасу, а очі милувалися великою банкою тушонки з чарівно-милою коровою на етикетці. Люба моя корівонько, яка ж смакота чекає нині дівчат! Додаткова вечеря... У Катерини збереглася ще жменя крупи з посилки, а в Орисі — цибулина. Ох, і свято у них буде! Ні, не сьогодні, сяйнула думка. Післязавтра — Покрова. їхнє свято — день

УПА. Зберегти, не спокуситися, залишити на свято... Ой, як же важко! Та сьогодні Орися почувалася сильнішою. Цар Голод не так міцно тримав її за горло. Рефлекс перших років, коли тримали разом з «блатними», і пайку, а тим паче посилку могли просто вкрасти, послабився. Після створення спецтаборів, коли «політичних» звели докупи і відділили від «соціально-близьких», думаючи, що це погіршить становище, насправді його покращили — припинилося злодійство, і можна було навіть такий безцінний скарб, як банка тушонки, відкласти на потім.

— О, та у нас знову були гості! — повела носом Ніна Павлівна.

Орися на виправдання підсунула заздалегідь намащену маслом скибку хліба і шматок ковбаси. І відкрила ноти на сторінці, де розсипалися фіоритури «Солов’я».

Та Ніна Павлівна глянула суворим оком.

— Хто це приніс. Хто він, Орисю?

Сьогодні Орислава могла відповісти.

— Майор Крутов.

Замість відповіді Ніна Павлівна підвелася і зробила кілька рвучких кроків по сцені.

— Крутов... Капітан Крутов. Значить, уже майор... — говорила ніби сама до себе. — Красивий мужик, нічого не скажеш. Інтелігент. Тямить у мистецтві. Сам співає під гітару. Душевно співає, чисто. Доводилося чути. Я тепер «вхожа» до «самого». А там на свята збираються вершки тутешньої «аристократії» в погонах. Цікаві розмови точаться за столом після добрячої випивки, Орисю, цікаві...

Ніна Павлівна зупинила невластивий її королівській поставі різкий, поривчастий рух, нависла на Орисею, що зіщулилася на своєму стільчику біля піаніно, чекаючи нищівного удару. Прошепотіла у саме вухо, аби не чув кавказець-генералі-симус:

— Віталій Крутов — слідчий КДБ. Звання майора отримав достроково за викриття націоналістичної групи, що діяла... Ну, тобі не треба знати зайвого. Отакі вони — романтичні, красиві, витончені... кати.

— Господи, прости мені...

— Заспокойся, дівчинко. Тобі нічого прощати. Ти не зробила нічого недостойного. Він приносить продукти — бери. Ти мусиш вижити і не втратити свій талант. А голос — він чутливий до всього, і до голоду теж. Це вони тримають нас тут. І якщо хтось із них — менший звір, як інші, то користуйся цим. Задля свого майбутнього. А ковбаска смачна. Добре їх годують, героїв!

Ніна Павлівна узяла ще шматок ковбаси, яка тепер чомусь не лізла Орисі в горло, і підморгнула портрету на заднику сцени. Погано, мовляв, пильнуєш своїх офіцерів, батьку. Що ж вони в тебе у бандерівок закохуються?

— Ну, давай розбирати «Солов’я»! Яка ж чудова річ!

—Я... я не можу... Я не буду співати на замовлення цього... — Орися навіть стиснула кулачки і блиснула голубінню очей, мало не розхлюпавши.

— Будеш. Іще як будеш! Ти тут — актриса «крепостного театру», і будеш співати все, що замовить «барін». І «Пісню про Сталіна», і «Родіна моя», і «Наш паровоз». А «Солов’я» вже й сам Бог велів!

Останні тижні перед концертом минали в такій гарячці, наче готувався виступ на сцені у Кремлі. Кожен номер повторювали по десять разів, на генеральній репетиції було стільки начальства, ніби готувалося взяття рейхстагу. Репертуар, і без того узгоджений ще на початку, просіювався ще і ще раз.

— Нет, это не пойдет! — рішуче заперечив начальник КВЧ проти «Блохи». — Что это такое? «Жил-был король когда-то, при нем блоха жила?» Какая-такая блоха? Вы на что намекаете? На антисанитарию? Никаких блох!

— Да это же классический репертуар! Это пел сам Шаляпин! — без особливого ентузіазму відстоювала своїх співаків Ніна Павлівна, знаючи, що тупоголового начальника не пробиває ані логіка, ні авторитет, хоч би й самого Шаляпіна.

Навіть такі, здавалося б, абсолютно «чисті» в ідеологічному плані пісні, як «Родіна», прослуховувалися ще і ще раз, аби жодна похибка не вкралася і не викликала якоїсь двозначності. Вже хто-хто, а офіцери безпеки знали, як легко стати в’язнем у країні суцільних підозр. Чи не їм самим доводилося засуджувати до великих термінів типографського робітника, який з утоми, несамохіть, звісно, помилково набрав літеру «р» замість «т» у прізвищі керманича, чи невдаху хормейстера, хор якого підспівував солістові на риторичне його запитання «Хотят ли русские войны?» підступним фашистсько-провокаційним «Хотят, хотят, хотят, хотят!»

У Ніни Павлівни тремтіли не тільки руки, а й голос.

У піснях, які мала виконувати Орислава, жодної крамоли не вловили — «Соловей» тьохкав цілком аполітично, арія Наталки Полтавки теж не викликала підозр — наша пісня, про дівку «просту, некрасиву, з добрим серцем, не спесиву», наша дівка, цілком радянська, соціально близька.

На три останні репетиційні дні та день концерту усіх учасників звільнили від роботи. Це було величезним щастям — просто відіспатися, просто полежати, просто подумати... І потеревенити — адже Катруся з її чудовим сопрано також зусиллями подруги опинилася серед учасниць