Лицарі любові і надії - Леся Романчук

class="book">Синє вікно не затягнуло молоком ранку, воно залишилося таким же густо-синім, та все ж щось змінилося. У коридорі грюкнуло — мабуть, виводили на роботу тих, хто «з виводом». Аж зараз Орися зрозуміла підступність начальницького «милосердя» — «без виводу», нехай мерзне усі три доби поспіль. Може, для тих, хто у шахті, БУР — спосіб відпочити, відлежатись після каторжного напруження. Та її робота, «блатна», справді непогана, у теплому приміщенні, за швейною машинкою, от що зігріло б і урятувало. І дівчата, що підгодували б, відірвавши від своєї пайки. Вона б одягла свою новісіньку, «першого строку», щойно видану, тілогрійку,

бушлат, свої чудові чуні — справжні валянки — і грілася б, грілася, грілася...

«Без вивода» — мов вирок.

Калюжі за ніч перетворилися на ковзанку.

Спробувала ворухнутися, ледве розігнувши потерплі ноги. Не могла.

Змусила себе підвестися, присісти, потупати ногами. Дивно — наче не свої. Не відчувала пальців. Невже поморозила? Невже проґавила ту хвилину, коли тіло перетворюється на кригу?

Ні, на щастя, ні. Розрухавшись, відчула — жива. Розім’яла кожен пальчик — ні, поки що не відморозила.

Гримнули двері — хліб і вода.

Хліб здавався теплим — зберіг температуру приміщення, де його нарізали, а там — тепло, а там — гаряча грубка. Зате вода — крижана. Пити — це втрачати останнє тепло, зігріваючи ці краплини до температури тіла. Хоч би як хотілося — ковток, не більше.

Двері знову зачинилися.

От якби сьогодні — сонячний день! Якби сонце, сонечко, тепле, осяйне зазирнуло хоч на кілька хвилин сюди, у цей похмурий каземат, розтопило ковзанку на підлозі, подарувало хоч крапельку свого тепла її майже порцеляновим рукам, пальчикам, що ось-ось поламаються...

Хіба вона зможе колись цими пальчиками знову грати на фортепіано? Вони клацатимуть по клавішах, мов одна слонова кістка по іншій, мов біла пластмаса — по чорній. От і скінчилася її кар’єра. Догралася, доспівалася.

А сонечка не буде. Розпочалася полярна ніч. Воно не сходитиме півроку. Отак трішки розвидниться близько опівдня, від синього до голубого, а потім знову темно. Але не так суцільно темно, як у тихі українські ночі. Від снігу відбивається досить світла, і повної темряви не буває, тут уночі не сховаєшся. Як хитро влаштувала тут усе ця заморожена пані — Королева снігу — навіть усемогутнє сонце ходить десь лише краєм неба, навіть його не пускають за колючий дріт. Мабуть, і йому, сонечку, відвели для прогулянки закритий кут тюремного подвір’я і змушують тримати руки за спиною й дивитись у землю, коли виводять на куценькі хвилі під дулами автоматів обігріти гнаних і упосліджених.

Навіть сонечка нам немає, навіть місяця нам не видно... — повторювалося Орисі, хитаючись маятником у голові, повній вати збайдужіння й отупіння, яке наставало часом після великих потрясінь і рятувало від гріха думки розбігтися та й вдарити головою об стіну. Вона не усвідомлювала, не мала сил усвідомити, що рядки — римовані, що рядки — поезія. Просто повторювала. Підсвідомо. Рятувалася ними, як рятувалися усі в БУРах, карцерах, камерах смертників — молитвою і віршем.

День — дзвінко виспівувало синє вікно — ніч. Ніч — видзвонювали кружки — день.

Коли настав отой третій день, двері клацнули невчасно.

— На вот тебе, грейся! — милосердна рука кинула бушлат і чуні! — Вот тебе горяченькое! Да не обожгісь, бері через тряпку! Рукі-то уже і не чувствуют нічего, поді...

Він добре знав, наглядач, що руки через дві доби карцеру справді стають скляними і нечутливими — відморожене легко обпекти.

Гарячий чай, чомусь навіть солодкий, прокотився по горлу, упав у шлунок і потік відмороженими нутрощами. Орися тримала кружку обома руками через хустку і відчувала тепло. Нарешті — тепло!

— Тут тебе ещьо передалі... Только сматрі, бистро у меня! Да, натворіла ти делов, девка! Тут такое із-за тебя поднялось... Сам генерал...

Якщо «сам генерал», то чому ж її не випускають?

Орисі було тепер байдуже — випустять чи ні. їй не було навіть холодно. Звісно, вона загорнулась у бушлат, всунула ноги у чуні — і ледве допленталась до своєї вузької дошки на двох камінцях, на якій уже призвичаїлася спати не згірше, як удома. Лягти, лягти, не піднімати важкої, гарячої голови, об яку так добре тепер зігрівати руки. У камері стало не так холодно — вона замінила собою піч — палала, горіла, обігрівала все навколо, навіть щурикам, до яких уже звикла, стало біля неї тепліше, і вони зі співчуттям, звісно, з чим же іще, юрмилися поблизу, вбираючи жар, яким пашіло тоненьке тільце, і чекаючи, чи не перепаде яка крихта з її злиденної пайки.

Вона сама обігрівала тепер камеру, та ще й озвучувала камерну тишу — кашель, що рвав груди, тривожив друзів-щуриків. Лише повітря стало важким і недружнім — не проходило чомусь у легені, застрягало на півдорозі. Так хотілося вдихнути — а повітря не стало, мабуть, забагато використали щурики. Так хотілося ковтнути — а в горлі оселився не щур, а чомусь їжак — і навіть гарячий. Він ніяк не міг улаштуватися — борсався, крутився, немилосердно колючи голками, а потім таки влігся, закривши при цьому шлях повітрю в легені і голосу назовні.

Коли добігла кінця остання доба — вона не змогла вийти самотужки.

— Ну, куда єйо теперь — в больніцу ілі сразу в морг? — бурчав наглядач, що заступив на вечірню зміну. — Куда смотрел-то?

Розділ 22

«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»

Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Нарешті йому усміхнулася доля. Краєчком вуст,