Лицарі любові і надії - Леся Романчук

хору. «Протягнула» у хор і Дусю — голос дівчини зачудував Ніну Павлівну, та от лихо — Дуся відмовлялася співати пісні про Сталіна! Мовчала, зціпивши зуби — і ані пари з вуст! Даремно просила її Орися хоч рота відкривати. «Я не знаю цієї мови. Не можу. «Ой, у вишневому садочку» — скільки завгодно. А по-чужинському — нізащо!» Навіть послаблення режиму для учасниць художньої самодіяльності напередодні концерту — величезна пільга для змучених дванадцятигодинною щоденною працею людей не прихилили її серця до чужинського співу. «То великий гріх — славити антихриста! Не буду!» Щоб таки допомогти талановитій дівчині навіть попри її галицьку затятість, Ніна Павлівна створила ще й вокальний ансамбль, який виконував ліричні пісні. Отам Дуся показала себе!

В один із цих вільних днів Орисю викликали в «каптьорку» і переодягнули — видали нову, «першого строку», тілогрійку, бушлат, валянки, підшиті гумою. Видали й власні, з маминих посилок, речі — туфлі, вишиванку, чорну спідничку. Щоправда, спідничка виглядала, немов зі старшої сестри.

— Да что ж такую широкую мама вислала-то? — насупилася «каптерша», літня жінка з «битовічек», засуджених за побутові злочини. Саме такі й потрапляли на «хлібні» місця. — Она, поді, на тебе і не удержится... Упадьот прямо на сцене, неровен час. Давай подошью!

І заходилася вшивати у поясі спідницю. Не уперше, батьки висилали одяг, який носили їхні діти до ув’язнення. Хіба ж материнське серце в змозі уявити, що коїть голод з дівчинкою, в якої вдома завжди був поганий апетит? У листах мама писала: «Доню, я знаю, що ти не любиш сала, але прошу тебе, їж, відживляйся... »

Перед виступом їм належала додаткова, та ще й індивідуальна лазня. Повели удвох. І залишили надовго.

Чисто вимите волосся весело закучерявилося на скронях. Густе і довге, воно потребувало часу, щоб висохнути.

Орися поділилася з подругою скарбом з балериною на тубі.

Катруся довго не розбиралася — намастила кремом не тільки руки, а й обличчя, посічене північними вітрами.

— Як пахне... Стривай, Орисю, а звідки це? З тих самих рук, що й шоколадка? Це все Ніна Павлівна?

Та в голосі Катерини вчувався сумнів — не такою вже й всесильною здавалася їй колишня зека, хоч би тепер і звільнена.

Орися не почувалася на силі розповісти подрузі про офіцера. Особливо про почуття, які будили в її серці широкі плечі, сильні руки, тихий глибокий голос. Це було анітрохи не кохання, ні, в жодному разі! — але ніхто досі не піклувався про неї так зворушливо. І їй... так потрібне було це відчуття себе жінкою, відчуття своєї необхідності комусь, визнання того, що цей красивий, сильний і мужній чоловік подоланий її жіночністю, яка, здавалося, навіки втрачена. Але ж цей сильний і мужній офіцер — один з катів, які «вибивали» зізнання в їхніх хлопців. «Вибивали» з властивою їм мужністю і силою — зазнаючи травм на роботі — згадалися збиті кісточки пальців. Вони з різних світів і жодні почуття не можуть збудитися між ними. Окрім ненависті до ворога. Та ненависть не приходила, скільки б Орися її не кликала.

— Ой, Орисенько, яка ж ти гарна! Віджила, засвітилася... Не те що я — на морозі, на всіх вітрах...

— Ніколи не знаєш, що тобі в житті згодиться. І що врятує... Як я ображалася на маму за те, що вона змушує мене, малу, три години денно сидіти за фортепіано і товкти гами!

— Твоя правда, Орисю. Таких, що грають, тут не бракує, зібрали цвіт з усього світу. Навіть професійні актори, піаністи є, а Ніна Павлівна обрала тебе.

— Моє щастя, Катрусю... А як Андрій? Гіпс уже зняли?

Катерина посвітлішала лицем, як щоразу, перемкнувши себе

на Андрія.

— Гіпс зняли. Але пише тепер лівою рукою. Каже, правою не може поки що. А лівою — зовсім не схоже, ніби інша людина писала. Просив чомусь знищити всі його колишні записки. Чому?

— Він знає, чому. Якщо просив, так і зроби, Катерино, — чомусь посуворішала Орися. Тривога штрикнула серце.

— Ні, я не можу! У тих перших листах стільки добра і гарних слів про кохання! Вони мені дуже дорогі! Кому це зашкодить! Та ще й так гарно написані... Тепер Андрій так красиво не може — рука... Хай хоч у мене збережеться його каліграфія.

— Не жартуй, Катре. Йому там видніше. У хлопців неспокійно. Чула, що Дуся розповідає?

— Та чула я. Знаю. Вони готуються до страйку! Але до чого тут кохання?

Орися не відповіла. Серцем відчувала, що кохання, страйки, допити, записки, які передає від Петра, хлопця, з яким познайомилася за листуванням, комусь із очільників майбутнього повстання Дуся, Андрій, слідчий Крутов зав’язані в один тугий клубок, та не могла вловити кольору ниток, напряму струму в цій мережі. Знала одне — це смертельно небезпечно.

Святково прибрана і освітлена сцена виглядала чомусь місцем особливо небезпечним. Цифра «35» у віночку зі штучних квітів символізувала зрілий вік країни, що перемогла світовий фашизм і будувала світле соціалістичне майбутнє. Просто тут, у шахтах, їхніми мозолистими руками й будувала. На повен зріст стояв, зробивши впевнений крок у майбутнє, вождь світового пролетаріату, й усміхався усім з-під кавказьких вусів. Чи насміхався...

Ніна Павлівна у довгій чорній сукні, в рукавичках до ліктя, які невідомо звідки з’явилися в її скромному гардеробі, виглядала королевою. Лише перелякані очі дисонували із загальним святковим настроєм. Усоте нагадувала, щоб ніхто, заступи Господи, не опинився спиною до портрета генералісимуса, щоб усі розправили плечі, стояли на сцені прямо, не горбилися, тримали ноги укупі, зайво не посміхалися — начальство не любить бачити розхитані, цинготні зуби, що віялом вилазять з рота. Це неестетично. А начальство любить, щоб усе — красиво.

Концерт розпочався несподівано. Щойно оголосили «Пісню про Сталіна» і завіса поповзла у боки, відкривши спершу постать рідного і близького посеред сцени на повний зріст, як особисто генерал-майор Дерев’янко встав і почав аплодувати. За ним підвелися й усі присутні — партійний та громадський актив