Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ну, давай, пей! Вєсьолоє віно! Прівикай. Ти же у нас — артістка. Шампанское спеціально для артісток, улучшает голос!

Полковника била нетерплячка. Та Орися не поспішала. Вона вже приблизно розуміла, що буде далі. І готувалася до відсічі. Що на неї чекає? Карцер. Може, смерть. Не хочеться вмерти, так і не скуштувавши ніколи цього грайливого вина. І вона відпила ковток. Загадала бажання. Відчула, як у жилах заграли бульбашки. Взяла з тарелі ще один густо намащений маслом шмат хліба з ковбасою. Кинула погляд на три грубі складки на комірі мундира, що стікали соком. На таких хлібах не дивно...

— Молодец! Ти мне нравішься! А то ломаются тут всякіе — не буду, не дамся... А ти — нормальная, простая.

— Але я теж не дамся, — з набитим ротом відповіла Орися. Добре, що її в цю хвилю не бачить мама. І Дуся. От вона б нізащо не взяла з рук ворога нічого!

— Жить все хотят, Рая! А в моіх руках — всьо, што хочеш! Как сир в масле будешь купаться! Пойдьошь ко мне домра-ботніцей! Нічєво делать не будешь, только петь і... ну, ти по-німаеш...

— Я не Рая. Я — Орися.

— О-рі-ся... Что за ім’я... І не виговоріть... Нет, будешь Раіса.

— Не буду. Я — Орися. Орислава.

— Да плевать мне, как тебя зовут! Іді лучше ко мне... дай обніму...

І пальці, вогкі, мов у жаби, і масні, мов ковбаси, потяглися до її стану.

— Ох, і худющая ти! Одні кості!

— Вашими стараннями! — відрубала Орися.

— Да ти хаміть начінаеш? Нічєво, скоро перестанешь!

Ковбаси полізли під кофтинку. Орися зірвалася з дивана,

відсахнулася.

Підвівся й полковник.

— По-харошему не хочешь? Ну, тогда... Тогда раздевайся. Сама. І бистро!

— Не буду. Хоч убийте — не буду.

— Будешь, — просичав полковник над самим її обличчям, заламавши за спину тоненькі, не здатні протидіяти такій бе-гемотній масі, руки. — Ти будешь раздеватся сама, для меня, а я буду смотреть! А не захочешь... Нет, ти захочешь! Ти ещьо і спайошь, і спляшешь... голая... Просто тебя ещьо жарений петух в задніцу не клевал, чьортова макароніна!

— Я не буду! — виривалася Орися, відчуваючи, як огидні пальці обмацують її тіло.

Бона борсалася попри власну безпорадність — важезні кілограми супроти її слабких кісточок могли придушити будь-який опір.

— Іді ко мне, харошая моя, не брикайся, я ведь ласковий, я ведь от тебя одного прошу — нежності...

Він дихав просто в обличчя несвіжим, гидким духом, бризкав слиною і стікав потом, тиснув своєю тушею, пригнітивши майже переламане навпіл тіло до столу. Щось намацував вільною рукою, щось у неї, щось у себе...

І Орися закричала.

— Відпусти! Що ти робиш, негіднику! Відпусти! Люди, рятуйте!

Туша лише притиснула сильніше:

— Дура ти! Кто тут прібєжит тебя спасать! Тут і не так крічат, бивает. Все прівиклі!

Вся ота жирна маса заколихалася від сміху.

А Орися продовжувала викрикувати, верещати, кликати на допомогу. Відчула, що втрачати нічого. Боротьба знесилювала. Не з її потугою воювати. Задихалася, майже роздушена, якась забута на столі папка гострим кутом впилася у спину, але надія на звільнення не покидала — Орися кликала на поміч, борсалася, пручалася, кричала. Як не дивно, мабуть, отой ковток вина додавав сили.

І раптом грюкнули двері.

Напівзадихнувшись, майже втрачаючи свідомість, Орися роздивилася лише руку, в якій дрібно тремтів пістолет, спрямований у груди полковникові...

— Что тут проісходіт?

— Что ви себе позволяете, майор? Вриваться в кабінет во время допроса... категоріческі... категоріческі...

Це, можливо, виглядало б грізно, але виголошуючи свої «категоріческі» недомовленості, полковник намагався сховати у штани чоловіче начиння, напівготове до зґвалтування, а тому смішне.

— Я категоріческі...

— А ето что? Шампанское во время допроса? — майор Крутов сховав пістолет у кобуру. І саме вчасно. В дверях уже виріс начальник Степанова, полковник Барабанов.

— Что здесь проісходіт?

Видовище говорило само за себе — розтерзаний одяг дівчини, господар кабінету, що так і не зміг заправити у тісне галіфе все, що за статутом туди повинно уміститись.

— Ви опять за свойо, полковнік? — Барабанов не вперше «заминав для ясності» певні нахили свого підлеглого, цілком зрозумілі з огляду на специфіку професії. Проте ці нахили загрожували великими неприємностями і самому Степанову, і його начальству, якщо виявиться, що ця «діяльність» покривалася і не була рішуче «пресечена».

— Товаріщ полковник, я...

— Віжу, віжу... — намагався якнайскоріш «розрулити» Барабанов.

—Я категоріческі... Во время допроса... Майор Крутов угрожал мне оружием! — знайшов рятівну соломинку Степанов.

— Оружием? — це було справді серйозне звинувачення. — Ето правда?

Він звертався, звісно, не до Крутова, той буде заперечувати. А дівчина, що намагається сховати під розтерзану кофтину юні, до біса звабливі груди, неодмінно скаже правду.

— Скажите, майор Крутов на самом деле угрожал товаріщу полковнику оружием?

— Ні! Я не бачила зброї! Оружія... — виправилася Орися і перейшла на російську, щоб начальник зрозумів. — Я не видела оружия, это неправда!

— Хорошо, создадім комісію, разберьомся. А ету уведіте!

— Куда прікажете? — клацнув закаблуками і витягнувся в струнку перед начальством конвоїр.

— Куда? В БУР! На пять... На троє суток! Без вивода... — милосердно виправився полковник. — Пусть остинєт. І поумнеет.

Двері гримнули