Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Ох, і дура же ти, девка! — бурчав конвоїр, щулячись від пронизливого, зовсім зимового вже у листопаді, вітру. — І до чево же ви, бандеровкі, дури! Сколько я вас тут пєрєвідєл — уму не понять! Да што она у тебя, золотая? Потерпела минутку, да всево-то делов! Нет, орут, будто іх режут! Потерпела — і в барак, к тьоплой печке... А оні орут... А разве ж полковнік тебе чего плохого хотел?
Орися зазвичай уникала розмов з конвоїрами. Але цей занадто вже балакучий. Хоч і заборонено їм розмовляти.
— Послухайте, а у вас у самого дочка є?
— Єсть. Как не бить? В школе учітся!
— А якби вашу дочку отак...
— Ти мне поговорі! Да за мою Дашку я би любому... Но ти ведь не... Ви ведь... Да что говоріть... Дури ви, бандеровкі, как єсть дури... Не хотіте ні жить, ні вижить!
Звісно, в очах цього вологодського мужика вони — не люди. Якщо ти з/к, то з тобою можна коїти що завгодно. З його Дашкою — ані-ні! Вона — «девушка парядочная», а ви, бандерівки...
БУР виріс із темряви, гримнув засувами дверей.
— Прінімайте. Трое суток... без вивода...
Укотре за сьогодні її обмацують тверді безсоромні чоловічі руки.
— Раздевайся! Чуні снімай!
У неопалюваних камерах БУРу належить перебувати без верхнього одягу.
Побачивши, на що перетворилася Орисина кофтинка, наглядач змилувався:
— Ладно, пусть будет. І так сойдьот... На вот тебе на ногі...
Якісь наче калоші зі старої покришки, перев’язані ганчір’ям.
Металеві двері захряснулися. У напівтемряві камери, де стіни вкрилися по кутках інеем, не було навіть нар — дошка, що ледве трималася на двох каменях.
Орися зрозуміла — звідси виходу немає.
Незграбно човгаючи гумою, просунулася до дошки. Як краще — сісти? Лягти? Як зберегти якнайдовше крихти тепла, принесені із собою? Мабуть, згорнутися калачиком. Спробувала. Вдалося. Обгорнула спідницею ноги. Обхопила руками. От і все, що вона може зробити, щоб порятуватися. Чи надовго?
Насувалася холодна північна ніч. Це ще не зима, ще не мінус сорок. Скільки зараз надворі — двадцять-двадцять п’ять? А тут, у камері? Під стіною — калюжі, значить, температура плюсова.
Плюсова температура й у повному поки що шлунку. Цей грубий шмат хліба з маслом гріє ще й досі. У БУРі дають лише хліб і воду. Гарячу баланду — через два дні на третій. Але до цього третього дня треба ще дожити. Зазвичай узимку, в морози, звідси виносять уже через добу-дві. І могилу копають круглу — в’язень замерзає, згорнувшись калачиком, і встигає задубіти так, що не розігнеш. Отак його й закопують — калачиком.
Після яскравого електричного освітлення очі призвичаювалися до темряви поступово. Світла північна ніч намалювала угорі, під стелею, квадрат віконця. І навіть зірку. Ніч буде ясною і морозною.
Як не загорталася, як не ховала, не берегла тепло, воно потроху тікало, вислизало, витікало з тіла із диханням, зігрівало крижану дошку, на яку присіла. Оте нервове тремтіння, яке розганяло кров і зігрівало, поступово втишувалося. Мабуть, треба ворушитися, треба рухатися. Спробувала. Вийшло. За хвилю знову скувало крижаним і лютим. Намагалася дихати кудись у коліна, щоб ані крихітка тепла, яке ще продукувало тіло, не відлітала марно.
Заснути. Хай уві сні минуть оті три доби, на які «милосердно» прирік її начальник. Мабуть, отому бегемотові було б тут саме в міру — його жирна шкура добре зберігає тепло. Отут би він не пітнів, не мусив би раз у раз витирати «трудовий» піт із чола.
Про що думати, чим наповнити душу, щоб стало хоч на крихту тепліше? Про маму? Ні. Знала б її бідолашна мама, чув би тато, як нині катовано їхню одиначку, пестунку, зіроньку, таку саму самотню, як ота, що блимає срібно у маленькому квадратику віконця. Навіть після повернення, у теплій батьківській хаті, під своєю теплою пуховою ковдрою Орися нізащо не розповість їм про цю страшну крижану ніч. І про гарячий вечір. Не треба їм знати про це. Бідолашна мама! Як вона щовечора зазирала до її кімнати, щоб підіткнути, поправити ковдру, як пильнувала, щоб доня не змерзла, не застудилася...
Краще думати про Романа. Це ти, Романе, твоя любов дала мені силу не піддатися. Ти й зараз отам, десь далеко, думаєш про мене. Згадуєш, як тримав за руки, як пестив коси...
Коси! Розплести косу — от що її врятує! Напівдерев’яними уже пальцями Орися почала розплітати свою довгу, густу дівочу окрасу. Густе волосся, яке досі рятувало від хтивих поглядів у лазні, перетворилося на плащ, який укрив плечі. І зігрів. Вона знову сіла, обхопивши коліна руками, накрила себе волоссям. Стало тепліше. Справді тепліше. Тепер навіть тепло дихання не вилітало у простір, залишалося з нею.
Вона нікому не розповість про те, що коїться з її душею й тілом. Надто страшно все. Не треба їм знати.
Не треба знати про її страх перед сотнями живих створінь, що метушаться, цокаючи кігтиками по камінцях долівки, про те, як балансує вона на вузькій дошці, аби не звалитися у калюжу просто в зуби цим працьовитим, невтомним створінням. Найбільш спритні вилазять і сюди, на її дошку. От якби впіймати, зняти шкірку і зробити собі таку велику шубу. Загорнутися у неї і зігрітися, зігрітися, нарешті.
А ще — якби поставити отут, у кутку, піч. І кидати б туди вугілля. Оте, що видобувають у тутешніх шахтах. І щоб воно палало, палало... Горіло ясно і гаряче. Щоб зігрітися. Бо вже навіть дихає вона холодом. Навіть повітря не зігрівається у промерзлих наскрізь легенях. А ноги та руки, здається, стали крижаними і відламаються, кришталево дзенькнувши, якщо вона намагатиметься ворухнутись.
Милосердна втома склепила-таки повіки десь над ранок. Вона, мабуть, поспала годину-дві отак, сидячи і обійнявши коліна.
