Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Вот теперь самая вкуснятина!

— А ви? — не забула про галицьку ґречність Орися.

— А я только что пообедал. Борщ сегодня замечательный! На кухне у нас одна хохлушка работает — отличный борщ варит!

Орися мало не вдавилася ковбасою:

— Ми не хохлушкі. Ніколи не називайте нас так. Ми — українки.

Офіцер ствердно кивнув. Ці бандерівки — дивні. Ображаються. Але хай вона поїсть, ця тоненька, мов лісова фея, дівчина. Господи, яке ж вродливе створіння! Навіть грубий бушлат, навіть потворна хустка не можуть сховати юної, незайманої вроди. І отаких красунь ці бандерівці ховали по лісах! У дівчини — безперечний талант, голос просто унікальний, небесний. І музичний дар рідкісний. Недарма ж його як громом уразили звуки.

— Хорошо. Украинки так украинки. Ешьте. Остальное возьмете с собой. Давайте, я хлеб порежу.

Бін знав, що ножі належать до заборонених предметів, але не хотів чомусь, щоб ця дівчина ламала хліб своїми тоненькими пальчиками і ковтала, мов голодний звір. Хай все буде по-людськи.

Білий хліб. Справжній. Виявляється, на світі є ще білий хліб! І масло. Справжнє. Вологодське. Райські пахощі. Виявляється, вологодський буває не тільки конвой.

Як тепло, коли ситий! Як зігріває тіло кров, коли вона повна чимось корисним. Як легко пальчикам! І Шопен ллється хвилею.

Сьогодні Орисі вдавалося все.

І наприкінці пролунали оплески, хай навіть і єдиного глядача.

— Это вместо цветов!

Утім, пакунок з ковбасою був ціннішим за будь-який розкішний букет.

— Позвольте поцеловать вашу руку! Артисткам положено!

Уперше чоловічі губи торкнулися Орисиних пальців. Зніяковіла не стільки через сам факт поцілунку, як через свою загрубілу, пошерхлу шкіру — аж ніяк не для вуст!

— Извините, спешу! Служба!

Офіцер хвацько клацнув закаблуками.

Коли карбовані кроки стихли, Орися відчула, що пригортає пакунок до грудей. Ніжно, як немовля. Шлунок, повний небесної смакоти, воркотів по-котячому задоволено і сито. Кров, гаряча, молода, припливла до щік, за якусь мить повернувши їм барву липневого світанку.

Ніна Павлівна не упізнала Орисі у цій квітці, що розсипала звуки і пахощі щедро і трояндово-ніжно.

— Що це з тобою, дівчинко? Тут хтось був? — повела носом.

Навіть «вільний», та напівголодний усе ж, ніс, вловлював

недоступний простим смертним запах краківської ковбаси безпомильно.

— Пригощайтеся, Ніно Павлівно, — щедро намастила маслом білий, пухнастий, довоєнний хліб Орися.

Актриса ковтнула зрадливу слину — «на волі» також було нелегко прогодувати себе, навіть на службі в «самого».

— Це від кого? — повторила підозріло.

І Орися аж тепер усвідомила, що не знає імені офіцера.

— Та так, від... шанувальника таланту! — викрутилася, паленіючи.

— І що, шанувальник випадково приніс оцей пакуночок? Класично — «масло, сахар, бєлий хліб». А ковбаса — замість цукерок. Стривай, тут іще й шоколад. «Гвардійський». Серйозний у тебе шанувальник, Орисю. Будь не просто обережна, а дуже-дуже обережна. За все треба платити.

Як і чим треба платити за увагу чоловіка в погонах, Орися знала. Були такі, що платили. Потім розплачувалися соромом, відокремленістю від «своїх», вагітністю, пологами десь в окремій зоні «для мамок». І тим, що ніколи більше не бачили своїх малюків, відокремлених від матерів у спеціальних дитячих будинках, таких самих крихітних з/к, засуджених без суду на сирітство. А ще — не могли потім вийти заміж «за своїх», втрата цноти у таборі вважалася серед українок страшним безчестям.

Якби офіцер грубо присікувався, чіплявся, простягав руки, вона знала б, як боронитися. Але ж...

Він був з іншого світу. Такий елегантний, витончений, вихований. Ані зайвого слова, ані руху. він не такий, як інші. Виявляється, є десь між тими брутальними московинами і такі — що вміють цілувати руки, що пахнуть, мов весняний ранок, що слухають Шопена.

А як він дивився на неї! Справжнім чоловічим поглядом. Як добре, що саме сьогодні вона витягла з посилки цю майже нову кофтинку — свою святкову, особливу. Як гарно облягає вона її дівочий стан... А він дивився, дивився... він бачив у ній жінку. Не дівчинку, не дитя, не подругу дитячих ігор, як Роман — жінку!

Попри всі біди, попри голод і неволю, вона дозріла, розквітла тут, за ґратами. Увійшла у пору жіночої зваби, отого першого цвітіння... І хай там що, дівоче серце тріпоче, чекає.

її серце не має права чекати ні на кого, окрім Романа. І вона не збирається ані духом зрадити їхнє кохання. У неї ані думки немає про якусь близькість, цього вона аж ніяк не допустить.

А на руці підступно горів слід від чоловічих вуст. Хотілося сховати в кишеню, здавалося, кожен бачить.

І пакунок. Позбутися, негайно позбутися!

— Ніно Павлівно, чи не можете забрати до себе? — спитала, судомно пригортаючи дорогоцінний хліб до серця.

— Ні, — чесно відповіла актриса. — Я не витримаю, з’їм.

У цьому не було ані пози, ані ганьби. Кожен, хто знав голод, розуміє — несила витримати запаху їжі, тим паче такої рідкісної та смачної. По крихті, по шматочку зникне не тільки пакунок, а й папір. Не з’їсти — неможливо.

— Що робити? Я не зможу все з’їсти зараз... І в барак нести не можу...

— Я залишу в кабінеті директора, у сейфі, разом з нотами, — запропонувала пані Ніна, розуміючи, як розривається душа дівчини між голодом і бажанням з’їсти все й одразу, та необхідністю пояснювати подругам походження дарунка, склад якого видавав усе.

— А чим це від тебе так гарно пахне? — обнюхувала Катерина з підозрою. — Знову шоколадка?

— Де там! То я заникала шматочок, —