Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Не можу. Ніна Павлівна заборонила без неї співати, — послалася на авторитет Орися.

Та Стефа вже втратила до них інтерес.

Зазвичай в’язень засинає ще на шляху до подушки. Брак сну — одна з неодмінних складових таборового катування. Та сьогодні Орисі не спалося. Щось тепле оселилося у грудях. Пальці ще пахли шоколадом і навіть на смак були, мов шоколадні. Ніс розкошував пахощами — шоколаду і... й одеколону, яким пахтів отой чоловік. Отой ненависний червонопогонник! Отой катюга, отой людожер! Це такі, як він, поневолили нашу Україну, це їхніми руками нищиться наша надія на незалежність, це вони...

Так, це вони. Але не він!

Він не може бути таким, як усі! Людина, яка ТАК слухає Бетховена, не може бути катом.

Можливо, завтра він також прийде. І принесе їй шоколад!

Господи, зроби так, щоб він прийшов!

І враз хвиля сорому накрила Орисю з головою, здавалося, відро окропу хтось вилив просто на голову. Оце твоя вірність ідеї, оце твоя любов до Романа, оце твоя справжня сутність! Щойно ворог поманив шоколадкою — а ти вже й готова цілувати власні пальці, що пахнуть ласощами, гвардійськими, солодкими, мов зваба, і гіркуватими, мов зрада, виготовленими в Москві задля спокуси отаким, як ти, слабким і забудькуватим.

Та голос розуму загортав у вату, роблячи не таким гострим голос шлунка — уперше за роки ув’язнення Орися не почувалася голодною!

Навіть тепер, коли регулярно приходили посилки від мами, коли Ніна Павлівна, знаючи голодне існування ув’язненого, приносила якісь крихти зі свого власного, зовсім не багатого столу, цар Голод не відступав. Молодий організм вимагав калорій, справжніх, поживних, важливих для свого росту, яких і близько не було у кращій за інші, зона ж «образцовопоказательна», але все ж табірній баланді, шматку глевтяка, що називався тут хлібом, ложці каші, де «крупінка за крупінкой гоняется с дубінкой». їсти хотілося всюди й завжди. Це вже не був той вселенський голод, коли в голові не залишається місця ні для чого, окрім їжі, не та глуха тупість до світу «доходяги», ні, зараз відчуття голоду, що притлумлювалося їжею на кілька хвилин, ставало особливим. Здавалося, що наїстися не зможеш ніколи. Що у шлунку утворилася бездонна діра, і навіть коли ти з’їси всі припаси їдальні — все одно смоктатиме хижим і підступним відчуттям голоду. Хижим — бо рве, як вовк. Підступним — бо робить тебе вразливим до кожної можливості отримати їжу. З будь-яких рук. І на те, щоб втриматися, не взяти, потрібна сила титана. А де вона у кволої дівчини?

Шоколад, справжній, без підробки, особливий трунок, володів чарівною здатністю позбавляти відчуття голоду. Його недарма назвали «Гвардійським» — він входив до спецпайків льотчиків, розвідників. Володів здатністю насичувати. Одна плитка — добовий раціон калорій.

Орися розкошувала. Нарешті кожна клітинка отримала свою дозу, нарешті набралася сили й заспокоїлася. Як добре засинати, коли не смокче в шлунку!

Як добре засинати з надією!

Наступний день приніс розчарування. Упродовж усієї репетиції — спершу на самоті з фортепіано, а потім разом з Ніною Павлівною Орися пильно прислухалася до звуків у темній залі. Тихо...

Минуло кілька днів.

Бін прийшов. Навіть трохи зарано. Орися тільки починала звичну процедуру — розпалила в пічці за сценою — інакше працювати неможливо, руки дубіли одразу. Грілася біля полум’я, підкладаючи акуратні полінця, а згори — вугілля. Оте саме, яке вони видобували у шахтах. Корисне, необхідне людям паливо, але якою ж важкою ціною дістаються ці блискучі чорні шматки, що перетворюються на золу, випромінюючи таке необхідне, таке життєдайне, особливо тут, на півночі, тепло.

— Давайте, я помогу.

Вправно кидав у пічку вугілля — совок за совком, видно було, що робить це не вперше.

Вогонь розгорівся швидко і гаряче.

— Холодновато сегодня. Совсем руки замерзли.

Його руки, напрочуд красиві, як для чоловіка, з акуратно підпиляними пилочкою нігтями, у відблисках вогню видавалися червоними, немов облитими кров’ю.

Орися сховала свої руки — надто грубими здавалися її пальчики з обвітреною, сухою від авітамінозу та їдкого господарського мила шкірою супроти пещених, білих чоловічих пальців з невеликими дивними свіжими саднами на кісточках.

Офіцер перехопив її погляд, заховав руки:

— Это так, работа...

Поставив ще одного стільця поблизу піаніно.

— Ну, что вы мне сегодня сыграете?

Пічка швидко наповнила простір невеличкої сцени теплом. Орися зняла тілогрійку, хустку, залишилася у домашній в’язаній кофтинці — тонка, мов стеблинка. Косу, акуратно заплетену, перекинула на спину, щоб не заважала. Сіла на край стільця, випростала спину — так вчила іще домашня вчителька музики, за цю поставу і професійно правильну постановку рук дуже хвалила її Ніна Павлівна. Розім’яла руки. Пробіглася по клавішах гамою. Спробувала один з прелюдів Шопена, з тих, що вже технічно могла подолати. На середині збилася.

— Вибачте, голова...

Голова справді запаморочилася. Не від офіцерського одеколону, звісно, від запаху зі згортка, який офіцер поклав на стільця поруч. Пахло... ковбасою. Голодний вчує навіть молекулу цього небесного аромату за кілометр. Мабуть, спрацьовують якісь підсвідомі механізми, і шлунок миттю наповнюється гострим, їдким соком, кров відливає від голови — ото й голодна непритомність. Після шматка хліба та ранкової миски минуло вже півдня.

— Простите, простите меня, — похопився офіцер. — Я не подумал. Это для вас. Минутку, я порежу...

Білий хліб. Масло. Ковбаса. Краківська, ціле кільце! Господи, як же пахне! Хіба буває на світі запах приємніший, кращий за запах ковбаси із часничком!

— Давайте немного поджарим, так будет вкуснее! Мы на фронте так и согревались.

На фронті... Значить, воював. Не всю війну відсидів у теплі, захищений від ворожих куль колючим дротом.

Офіцер вправно порізав ковбасу складаним ножем на шматочки, підніс, настромивши на ніж, до вогню в пічці. Ковбаса зашкварчала й запахла — хоч