Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Пальчики вже не спотикалися на клавішах — літали ними, майже як колись удома. Орисі знову підкорялися Бетховен, Боккеріні, Бах, Штраус, Вівальді, частково — Шопен. Не всі шістнадцяті та тридцять другі ноти його вальсів могли укласти у бездоганно чисті пасажі її пальці, але наполегливе тренування давало результати. До репетиції з Ніною Павлівною Орися по дві години сиділа за інструментом — готувала партію фортепіано для акомпанементу співачці.

Якось відчула, що за нею спостерігають чужі очі. Не роздивилася у темряві чималої зали для глядачів — правда чи здалося? Потім почувся звук — чоботи, чоловіча хода, скрип дверей. Відчуття погляду зникло.

І от одного разу...

— Хто ви? — зірвалася, злякавшись, з місця.

Ноти, велика важка книга «Арії з опер» упала з підставки. Нотні зошити, ноти, написані від руки, розлетілися по всій сцені.

— Не пугайтесь, пожалуйста. Я услышал музыку — и зашел... Случайно...

Бід нього пахло мужнім і свіжим. Одеколон, не звичайний «Тройной», яким напахчувалися місцеві чепуруни так, що смерділо за три метри, хоч носа затуляй, ні, якийсь особливий, дуже приємний, та не гострий. Очі. Карі, та не чорно-карі, світліші, горіхові. Волосся, чисте, красиво зачесане за модою догори і трішки набік. Плечі — широкі, мужньо розгорнуті. Погони на плечах. Талія, по-юначому струнка, затягнута широким шкіряним паском. Форма. Дорога, така, як у старших офіцерів, на погонах — чотири капітанських зірочки. Шинель, накинута на плечі, — в залі холодно навіть улітку.

Схилився, почав збирати ноти.

— Не треба, я сама, — кинулася Орися.

— Ничего, это я виноват, это я напугал вас... Пожалуйста, сыграйте ещё. У вас замечательно выходит «Лунная соната». Пожалуйста...

Він не наказував — просив. Уперше людина в погонах не наказувала їй, Орисі Полянській, дівчині без прізвища, лише з номером.

— Гаразд. Але я знаю лише першу частину. Далі ще не вивчила, — наче вибачалася.

Бетховен наповнив залу повільним і розмисловим.

Орися пальчиками виплітала музичні візерунки, і крадькома позирала у перший ряд, туди, де блищав чобітьми, нога на ногу, молодий офіцер. Скільки йому? Не більше тридцяти, мабуть. Любить музику?

Капітан заплющив очі, майже як у філармонії. Насолоджувався звуками.

— Спасибо. Давно не приходилось слушать такого замечательного исполнения. У вас несомненный талант. Вам нужно в консерваторию, непременно в консерваторию! В Москву!

— В Москву? — посміхнулася Орися. — От у Москву мені якраз і не можна. Ви ж знаєте, мабуть, хто ми. З нашою статтею за сто кілометрів до Москви, Києва та інших міст, де є консерваторії, не підпустять. Ото й гратиму сама для себе.

— Кто знает? Многое меняется в мире, — загадково відповів офіцер. — А это вам от меня. Гонорар за концерт.

Шоколадка. Шоколад «Гвардійський»! В Орисі затремтіли пальці. Вона боялася навіть собі признатися, як любить шоколад, як хочеться їй цього чудового, чарівного, найсмачнішого та найкориснішого у світі продукту. Так хочеться, що руки тремтять і пальці не згинаються! Вона й мріяти боялася про щось таке.

— Ну, что же вы? Не любите шоколад? Впервые встречаю такую девушку! — посміхнувся офіцер і вміло розірвав обгортку. Зашелестіла обгортка — червона, із золотими літерами. Потім ще одна — зі сріблястої фольги. — Ну, откройте ротик!

Орися взяла з його рук плитку, відламала маленький шматочок і поклала до рота акуратним жестом, якого навчила мама — дівчина не повинна хапати їжу, мов соловецька чайка, якою б голодною не була, як би їй не смакували ласощі. Особливо у присутності чужих.

— Дякую, досить. Більше не хочеться.

Господи, як же їй насправді хотілося того шоколаду! За малесенький шматочок вона пішки бігла б до самого північного моря! Ще трішки, зовсім трішки! А як пахне!

Бідламала ще один шматочок.

— Тепер досить.

Офіцер поклав шоколадку на кришку піаніно:

— Ну, я пошел. Времени в обрез. Если можно, я зайду завтра. Шоколад ешьте, не стесняйтесь. Я ещё принесу.

Коли стукіт чобіт віддалився, і двері зачинилися, Орися відчула пустку. Пальці тремтіли, не попадали по нотах.

— Та що це сьогодні з тобою, Орисенько? — здивувалася Ніна Павлівна. — Вчора це місце ти проходила бездоганно, а сьогодні спотикаєшся. Щось трапилося?

— Ні, ні, нічого! — запевнила Орися, марно намагаючись зосередитися.

Репетиція скінчилася. Орися несла дорогоцінний дар у барак і думала тільки про одне — як не з’їсти зразу весь, як залишити хоч по маленькому шматочку дівчатам — Катерині, Дусі, Людмилі. Відламувала по крихітці, розсмоктувала довго-довго, аж поки шматочок не зникав, залишивши гіркуватий смак і відчуття щастя, чудового настрою, якого не було вже давно. Отямилася, коли залишилася лише одна смужечка. Обличчя залило фарбою сорому — ненажера! Скнара!

Дівчата й від малесенького шматочка були в захваті:

— Яка смакота! Це тобі Ніна Павлівна принесла? А вона де дістала? Такий шоколад лише офіцерам у пайках видають!

Орися відмовчувалася. Особливо боялася Катрусі — та як вчепиться, то витягне все. А так хочеться розповісти!

На щастя, Катерина була повна власними враженнями — переживала через Андріїв перелом.

— Досі в гіпсі. А коли знімуть — буде видно, що там з рукою. Іноді доводиться знову ламати і вправляти! — лякала сама себе. — Але ж в лікарні добре годують. І відпочине від шахти хоч трохи. Ти чула, хлопців почали заарештовувати! Там у них якісь справи... Я краєм вуха чула — готується страйк! Чоловічі зони хочуть не вийти на роботу. Вимагатимуть...

— Катерино, давай краще про любов. Дивись, он Стефка вуха нашорошила, — кивнула у бік відомої стукачки, яку нещодавно переселили ближче до них з Катериною.

— Давай заспіваємо тихенько! «Карі