Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Колона чоловіків під холодним осіннім дощем поводилася дивно — люди підставляли обличчя холодним краплям, ловили губами кожну, робили з рук човники і збирали вологу, що падала з небес. У тім не було дива — перед посадкою людям улаштували «святковий обід» — досхочу нагодували солоними оселедцями, а води, звісно, не дали. За якусь годину на думці в кожного було одне — пити. Пити! Пити!!

На борт повільно, з любов’ю, делікатно заводили коней. З кожним проводили індивідуальну бесіду — не лякайся, дурненький, все буде гаразд — а відтак обережно, аби не схарапудилася тварина, вели по трапу. І де бралося стільки ніжності, терпіння та часу в тих самих конвоїрів, що до людей волали несамовито: «Бихаді без паслєднєва!»

Нарешті коней завантажено.

— Встать!

І потік безликих, сірих, закоцюблих від тривалого сидіння ніг, рук, голів рушив по трапу на борт, а далі у темне горло трюмного відсіку. Люди нашвидку влаштувалися.

— А де бочка з водою? — озирався кожен.

Немає. Значить, буде так, як завжди на етапі — горня на день.

— Води... — спрагло шепотіли потріскані спрагою губи.

— Води!! — вимагали обпечені сіллю шлунки.

— Води!!! — волала вже кожна клітинка тіла, висушена, мов у пустельному жерлі, недолугим харчем неволі.

Спершу поодинокі, надалі вигуки злилися в одне суцільне ревіння, нехтувати яким стало небезпечно.

— Я не вийду у відкрите море з божевільнею у трюмі! Дайте людям води! — відрубав капітан.

— Нічєго, потерпят! — намагався відреагувати у звичний спосіб начальник конвою. — Не баре, обойдутся!

Та капітан розумів, що таке сотні напівбожевільних від спраги людей у замкненому просторі.

— Ти на земле командуй. А в море я хазяін. Не вийдем, пока не успокоішь людей. Я сказал.

У трюмах коїлося страшне. Люди ревіли, кричали, волали, розгойдуючи судно. вже й начальство відчуло, яка хистка опора під їхніми ногами, зрозуміло, що бунт на борту — небезпечно і смертельно страшно. А смерть у морі на всіх одна — і тим, що в трюмі, і тим, що на верхній палубі у каюті-люкс.

— Напоіть з/к! — пролунала нарешті команда.

Та запізно. Якби все було так просто! У трюм спустили бочку з водою. Вона розлетілася на скалки, розсипалася краплями ще у повітрі — божевілля спраглих вуст вже не сприймало жодних рацій. Та сама доля спіткала другу й третю бочки.

— Что делать, капітан? — чухав потилицю начальник конвою, усвідомивши, з чим опинився сам на сам. — Оні там что, с ума посходілі?

— Вот іменно, посходілі! — скрипнув зубами капітан і віддав команду.

Заспокоїти спраглих можна було лише в один спосіб — воду в трюми закачали просто шлангами. Аж тоді, коли води стало по коліна, бунт «залили», люди напилися досхочу і заспокоїлися. Ненадовго. вже наступного дня на кораблі запанувала біда, чи не страшніша за спрагу — дизентерія. Саме її стереглися, обмежуючи воду, конвоїри. Саме вона, ота вода під ногами, спричинила пошесть, тим більш страшну, що у замкненому приміщенні. Хвороба, смертельна і на земній тверді, у хитавиці хвиль косила ужинок непомильно — виснажені люди не мали сили опиратися.

Багатьох не дочекалася тоді Колима. Напівпорожні трюми, невиконання плану з робочої сили — а працювати хто буде?

Знала «Джурма» і випробування вогнем. В одному з трюмів розпочалася пожежа. Що діяти, як рятувати людей у випадку вогню на судні відомо, існують інструкції. Та в’язні — не люди. Випустити на палубу? Навіщо? Небезпечно... Утечуть? Куди? Кинуться у хвилі Охотського моря? Дістануться уплав до Америки? До японських імперіалістів подадуться по рятунок? Тому з відсіку, що плювався полум’ям, їх не випустили. Зробили простіше — залили водою. Запах наваристого м’ясного бульйону ще довго, аж до самої Нагаевської бухти, плив над пароплавом.

— Який же милостивий до нас Господь! — видихнув Роман, наслухавшись отих мальовничо прикрашених спогадів бувалих у бувальцях сусідів.

— Лиш на милосердя Боже мусимо покладатися, людського годі чекати, — стенув плечима Іван.

Минуло коротке північне літо. Вперше за роки, проведені в таборі, Орися мала змогу, час і сили спостерігати за дуже швидким, майже миттєвим розквітом природи. Щойно починав сходити сніг, якісь поки що підземні, потаємні явища починали вирувати у тонкому шарі ґрунту над вічною мерзлотою. Одна, друга, третя ніч несміливої весни — і якогось ранку прокидаєшся у зеленому — кожна травинка, кожна стебелинка, кожна квіточка спрагло тягнеться до ще прохолодного сонця — щоб не втратити марно жодної хвилинки тепла.

Працювала тепер лише половину зміни. Другу половину дня проводила у клубі. Таке розпорядження дав сам генерал Дерев’янко — цар і бог тутешніх місць. За його волею запрацював особливий підрозділ — агітбригада. Хор. Театр. Самодіяльний, але з професійних акторів та режисерів — їх на Воркуті хоч греблю гати. Останніми роками дещо зменшилася тривалість робочого дня, у поневолених з’явився вільний час. Хай краще співають, аніж мають виготовляти гранати, мудро розсудив генерал. Купити їм пару баянів безпечніше, ніж потім виловлювати листівки чи міни.

Безконвойне пересування від барака до клубу — особливий, безцінний привілей, хоч і всередині зони. Зате можна підійти до клумби, помилуватися зайву хвилину хоч якоюсь зеленою травинкою і квіточкою. І ніхто не кричить над вухом.

Роботу Орисі також підібрали з врахуванням її особливого статусу особистої піаністки особистої вчительки співів особисто дочки головного «особіста» Воркути. Швацька майстерня, де строчили наволочки та іншу постільну білизну, вважалася ласим шматочком — в чистоті, в теплі. Орися мусила берегти пальці. Також з особливого розпорядження. Завдяки доброму харчуванню — Ніна Павлівна щоразу приносила щось смачненьке, спокійному життю та теплому приміщенню Орися швидко відновлювала не лише