Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Богдан міцно учепився за переборку, поклав голову на мішок з речами латиша, який отримав у спадок. Мішок виявився м’яким, як подушка. Покопирсався усередині... Щось вовняне, мабуть, светр... Щось тверде... Сухарі! Ота пайка, якої стражденець не міг уже спожити. Отой найбільший скарб — додатковий хліб! Перебирав пальцями дорогоцінні окрайці, не стримався, одразу поклав до рота добрячий шматок і смоктав, насолоджувався, розкошував...
Небезпека, відчуття смерті поруч, цілком реальна загроза загибелі нараз відступила, сховалася на дно цієї торби, де пальці хтиво вимацували найзолотіше золото неволі — сухарі. І хай собі пароплав гойдає, хай вони всі загинуть за якісь хвилини — їсти! їсти... насититися бодай перед смертю, бодай померти ситим — от що гріло серце і стискало шлунок — їсти просто зараз, перед лицем загибелі!
Голос честі і справедливості вимагав поділитися неочікува-ним скарбом із друзями — вони ж допомагали перенести тіло, їм належало по шматку, але голос голоду заганяв оту людську і християнську спонуку поділити між усіма шматочки надії на життя до далекого кутка свідомості, до найдальшого кутка, до такого, де не видно і не чути нічого, окрім прагнення жувати і ковтати! Жувати і ковтати — яке це, виявляється, щастя! І ще — відчувати, як зігрівається кров, як швидко біжить жилами оте хай хвилеве насичення, таке рідкісне у злиденному існуванні невільника. Жувати, ковтати... Як добре, що у цій темряві ніхто не бачить, як він потай жує і ковтає! Втім, а чому потай? Ніхто не має права відібрати чесно заробленого! Навіть за законом зони такий хліб — твій. Та якийсь хробачок таки підточував — не зовсім твій, не увесь твій...
Хробачок гриз Богдана сильніше, іще сильніше. Невидимі щелепи тваринки під архаїчною назвою «совість», якій зовсім не місце у такому місці, як тюрма, зона, черево середньовічного піратського корабля, що перевозить рабів, стиснули горло... Стиснули, аж не поліз шматок...
— Хлопці, тут після латиша... А як же його звали? Не спитав... Тут після нього кілька сухарів залишилося. Беріть по шматку...
Розкішний, царський подарунок — по шматку, хай маленькому, та якому ж смачному!
Богдан відчув себе князем — багатим, щедрим, справедливим. І хробачок зник, замовк, щез. Яка ж це радість — дарувати! А дарувати хліб у неволі — те саме, що дарувати життя. Хай навіть хвилинку. Та хто знає, раптом саме цієї хвилинки забракне колись, щоб переступити межу...
Шторм, що кидав пароплавом, як тріскою, поволі вичах. Дивом дивним усі залишилися живі, хоч і ушкоджені — хоч із багатьох кутків вчувалися стогони покалічених та переламаних, тих, хто упав, заскочений неочікуваною хвилею.
Романа знову й знову кликали до хворих — один з кримінальників вивихнув плече, хапаючись за переборку, інший добряче гепнувся і вдарився головою:
— Билі би мозґі, било би сотрясєніє, — жартував похмуро хтось із старших.
— Да разве ето шторм? — кепкував зі свого переляку Матвєіч, десь у душі ніяковіючи за справжнє каяття перед лицем видимої смерті, яке не личило комуністу. — Вот, помню, у нас на Балтікє, вот там шторма так шторма!
— Та ти Богові дякуй, що врятував наші грішні душі, — добродушно висміював Когут. — І пароплав наш виявився не таким дірявим, як здавалося, витримав...
— Да уж, он многое видержал... Чево уж о ньом не расска-зивалі на Колиме, чево не наслушался...
Матвеіч першу свою «ходку» відбував ще перед війною, «по призиву 37-го», він знав і передвоєнну Колиму, й убивчу, смертну, страшну воєнну.
Ці незліченні етапи, неміряні, нераховані, спускали в трюми, мов до пекла, заздалегідь знаючи — до Нагаевської бухти прибуде хіба половина. Та що їх лічити — Росія велика, стане люду й на поживу тайзі, й на покорм рибам. Хто мав їх за людей? Яку ціну мало їхнє життя? Ціну мало хіба мовчання — кінці у воду і свідком менше. Зате життя коней цінували на вагу золота.
Коні... красиві, вишукані сотворіння Господні... пильновані, доглянуті, люблені...
Звідкіля їх збирали на ці муки, на цю північну каторгу? Без вироку, без суду, без вини, без папірця, без права на повернення. Куди занесе доля цих чотириногих красенів? Хто возитиме начальство на добрих харчах та в теплій стайні, а хто осліпне та складе кістки у шахті, до смерті позбавлений світла, повітря, простору? У кожного створіння своя доля... Та зараз доля коней викликала хіба заздрість у нещасних в’язнів.
— Садісь! — пролунала команда, і кілька сотень людей, тримаючись попід руки, мусили не сісти — впасти, де зупинились, кому куди випало — кому на сухе, кому в калюжу — стрій порушувати не вільно.
Чекали.
А на борт пароплава по трапу обережно, по одному, лагідно примовляючи, вели коней.
— Да не тащі ти его, дурак, сразу відно, городской! І не орі, не пугай... Лошадка, она ласку любіт... — примовляв якийсь сержант. — Іді сюда, мая харошая, іді... Сахарку хочешь? Вот відішь, как надо! Оно ведь животная, ти ему не конвой, оно доброго слова требует!
Отак лагідно, поволі, враховуючи характер кожної кобили, ніжно, без грубощів вели на борт дорогоцінний вантаж — коней. Кожна тварина нагодована, доглянута, кожна має своє місце у трюмі та вдосталь корму — на берег мусять зійти усі, Колима чекає.
А поруч, на березі, під дощем у калюжі сиділа безкоштовна тяглова робоча сила для тої ж Колими — колона жінок. їхня ціна — не до порівняння з кобилами. їх можна всіх гамузом і
