Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Схилили непокірні голови перед Господом Іван Гнатюк та Богдан. Колінкував Гріша, позбрідалися під руку священика кримінальники з довколишніх нар і чемно били себе у груди, пригадуючи незліченні та нескінченні гріхи, до смертних включно, схилилися у глибокому поклоні двоє узбеків, повторюючи якісь свої слова, з яких знайомим було лиш «Аллах», навіть Матвєіч та Нікодімов, побурчавши, перехрестили лоби та повторювали за отцем незвичне й таємниче — хто його знає, раптом на тому світі все ж їх чекає щось інше, не описане Карлом і Марксом, Фрідріхом та Енгельсом.

— Господи Боже спасения рабів твоїх, милостивий, і щедрий, і довготерпеливий! Ти уболіваєш над нашими злобами. Ти не хочеш смерти грішника, але щоб він навернувся і жив. Сам і нині умилосердися над рабами твоїми і подай їм образ покаяння, прощення гріхів і відпущення, прощаючи їм всяке прогрішення, вольне і невольне...

— Паґаді, атєц, я не все ґрехі вспомніл, — гарячково пригадував хтось із верхніх нар свої життєві «подвиги». — Но я жалею і каюсь, каюсь, в натуре... Прасті, Ґосподі, еслі чего забил, каюсь, век свабоди не відать!

Пароплав майже ліг на один бік, змішавши поняття верху й долу, на похилені голови полетіли клунки... Іншим разом кожен кинувся б рятувати свої речі, та в цю мить думали про інше — рятували душі. Дивним дивом отець утримався на ногах та ще й знайшов силу осінити голови своєї різноманітної за віровизнанням, мовою, партійністю пастви хресним знаменням:

— Примири і з’єднай їх зі святою твоєю Церквою в Христі Ісусі, Господі нашім, з яким тобі належить влада і велич, нині і повсякчас, і на віки віків.

Милосердна рука священика здійнялася над головами каян-ників і знак всесильного хреста в годину смертельної небезпеки подав спільне, одне на всіх розрішення гріхів і примирив кожну щиро розкаяну душу з милосердним Господом:

— Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія нехай простить вам, чада, всі прогрішення ваші; і я, недостойний ієромонах, властію його, мені даною, прощаю і розрішаю вас від усіх гріхів ваших в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Нечасто, може, раз, двічі, або й ніколи трапляється у житті священика хвиля, коли дозволено вимовити цю священну формулу відпущення гріхів усім, хто є поруч, лише в хвилину реально смертельної небезпеки може використати він своє право, отримане в годину свячень. Іменем Господа простити і розрішити від тягаря гріхів... І лиш тоді усвідомити, що на дно підуть усі, і сам ієромонах не вознесеться ангелом, тіло його піде на дно у спільній для всіх залізній оболонці величезної сталевої труни...

Останні сили полишили отця. Наче все, що мав у душі й тілі, винесло оте примирення і благословення.

— Сюди, сюди, отче, — допомогли прихилити голову на благеньку торбинку Роман з Богданом.

— Окуляри... — прошепотів монах.

Хлопці кинулися на розшуки окулярів, без яких отець майже нічого не бачив.

— Не ето, случайно, іщєтє? — добув з-під нар дорогоцінні скельця той самий «блатний», що ніяк не міг пригадати своїх гріхів. — А шторм, в натуре, вроде, утіхает?

— Да, утихает, кажется, — приєднався до розмови Асир Сандлер. він не уперше долав етап, ох, і помотала його доля таборами — увесь Сибір, згодом Караганда, та ще й Колима для комплекту.

Сандлер розповів свою історію по священика, що трапилася в одному з таборів.

Жорстокість сталінської мітли доходила до повного безглуздя — ну, навіщо ув’язнювати глибоких старців, які й удома, на волі, доживають ледве-ледве свої літа?

...У зоні жив старець на прізвисько «Католикос», старий вірменський священик на восьмім десятку літ. Звісно, він не був католикосом всіх вірмен, просто так його називали земляки-вірмени за особливу поставу, голос, мову та святість, яку випромінювала вся його особа. Худий до прозорості, високий, у протертій до дірок чорній рясі до самої землі, із чорними, повними нестаречого вогню очима, щоранку він виходив на поріг свого інвалідного барака і високо піднятим хрестом благословляв на працю трударів-невільників. На роботу його за віком не посилали, але цієї добровільної праці — благословити «розвод» на «ударний труд во імя партії та родіни» не боронили. Одного дня католикос чомусь не вийшов на поріг. «Розвод» завмер. Ніхто не рушив з місця без благословення, до якого всі вже звикли за роки.

— Шагом марш на работу! — не дуже, щоправда, впевнено командував молоденький офіцер.

Б’язні стояли аніруш. Ані мат, ані лайка не могли зарадити. Стояли каменем, без благословення не рушали. Старший з командирів віддав розпорядження. У барак до священика побігли двоє солдатів. За хвилю вивели, тримаючи попід руки, старенького. Ледве стоячи на ногах, підняв хреста тремтячими прозорими пальцями, тричі поблагословив свою паству, і майже впав на руки солдатів.

— Захворів наш католикос, захворів...

«Розвод» дружно рушив до праці. Весело якось, з усмішкою навіть, як ніколи. А увечері до барака потяглися люди — хто ніс жменю брусниці, хто — кілька сухарів, а дехто — якісь особливі ласощі, збережені з посилки від рідних — сухофрукти чи шматочок сала. Чи не місяць хворів старенький. Та згодом католикос знову щоранку з’являвся у провалі тамбуру з хрестом у руках і молитвою, закликаючи Господа вберегти невільників від усякої напасті, від небезпеки, від усього земного зла...

Хитавиця ніби й справді поменшала. Чи це здавалося людям, які щойно пережили неповторність відчуття очищення і по-легші, знявши з душі вантаж.

— Віш, Матвеіч, сколь грехов-то у народа накопілось! Как только отпустілі нам грехі, так облєгчєніє пароходу і сделалось! Полегчало-то как! Випрямілся, однако! Может, і не утонем теперь, как думаешь?

— Да ну тебя, глупий ти человек, Нікодімов, прі чем тут грехі? Как могут грехі потопіть пароход? І поп ні прі чем. Прі-родное явленіе — шторм. Ну, сам начался, сам і прекратілся, прі чьом тут поп?

Матвеічу було ніяково, що піддався загальному страху і виявив недозволену для комуніста слабкість — мов якась