Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Уже не гойдання на хвилях, а майже вільний політ чи падіння пароплава на штормових кручах і прірвах змусили і найстій-кіших прикласти голови до торбин із речами, які замінювали подушки, та ще й учепитися в залізяччя, у будь-що стійке і нерухоме, щоб не літати разом із кораблем, що видавався паперовим і вразливим у грі між небом, водою і землею.
— Отут, отче, отут ваше місце, — Роман допомагав отцеві знайти дорогу до нового пристановища у мороці трюму.
— Слишь, ти, поп... ілі как тебя там...
— Отець... — виправив суворо безпардонного Грішу Роман. — Хочеш звернутися, то звертайся за звичаєм, з повагою. А ні, то мовчи собі.
— Ну ти, атец... Может, єсть у тебя какая малітва... ілі как оно у вас там називается... ну, штоби шторм етот успокоілся... а то потонем тут все к єдрьонє фене...
Судно кидало хвилями, наче хтось величезний і невидимий бавився у м’яча. У темряві поплуталося все — гора і діл, праведні й грішні. Страх опанував серцями і найстійкіших, страх і паніка. З верхніх нар, де розкошували у відносних вигодах кримінальники, почулося завивання, вищання, прокльони, з нижніх — глухі стогони, лайка всіма мовами.
Щось холодне зашкряботіло на серці Романові — невже настала його остання година? Хіба отут, в цьому мороці і смороді має скінчитися життя, яке ще й не починалось? Чи судилося йому, останньому із Смереканичів, піти на дно, разом із цією крихкою залізною оболонкою, що з берега видавалася такою надійною?
— Ніхто не знає свого шляху, несповідимі путі Господні, — почув голос отця Маркіяна, уже не тихий, приглушений, а закличний, здавалося, він ішов звідусіль, не губився у відчайдушному людському голосінні й завиванні, яким сповнився у годину смертного жаху трюм. — Молімося, браття, просімо у Господа милості...
Наче із самого серця отця Маркіяна полилася сильна вірою, хоч і тиха словом молитва:
— Всемогутній Боже! Споглянь ласкаво на наші прохання й відверни від нас кару, належну нам за гріхи. Молимо Тебе, премилосердного Бога, відверни від нас цю страшну морську бурю... Господи Ісусе Христе, Ти, що наказував вітрам і розбурханому морю, й зараз наставав спокій, вислухай нас, негідних слуг, та дай, щоб на знак хреста святого втихомирилося схвильоване море. Всемогутній і вічний Боже, Своїми карами Ти нас уздоровляєш і, прощаючи, при житті задержуєш, змилосердися над нами, що тепер до Тебе кличемо і відверни від нас цю страшну штормову бурю, щоб ми могли спокійно завершити цю нелегку подорож і з радістю величати Тебе тепер, завжди й навіки. Амінь.
І раз, і вдруге, і втретє повторив цю молитву святий отець. За другим разом із ним повторювали святі рятівні слова чи не всі, хто був поруч. Здавалося, навіть затяті злодюги як не приєдналися до святого слова, то уважно дослухалися і подумки повторювали. За третім разом ніхто не соромився уголос благати — змилосердься, відведи, хай ущухне штормове море, хай моє злиденне, нічого не варте життя продовжиться бодай на дещицю, бо воно — з Твоїх рук, Господи, і в Твоїх руках перебуває! І кара оця — за гріхи мої, від людей, але й від Тебе, пронеси, пронеси повз нас чашу сю, ще не зараз, не сьогодні, Господи!
— Так молився святий апостол Павло, коли його везли на покарання до Риму серед хвиль штормового розбурханого Середземного моря...
— І що, море ущухло? — спитав Богдан.
— Сильна віра може й море упокорити.
— Так то ж апостол... — із сумнівом прошепотів Іван. — А ми ж хто?
— Молімося, чада мої, просімо і дасться нам, — не полишав надії отець, знову повторюючи слова, що так відповідали їхньому власному становищу, — везуть розбурханим морем карати за вину без вини.
По третьому разу прочитання молитви судно гойднуло геть немилосердно. Здавалося, от вона, остання хвилина.
— Ну, што, поп, ідьом ко дну? Не услишал тебя твой бог? Нужен ти ему со своімі прічітаніямі! — пробурчав зі своїх нар той, кого називали Матвєічєм. Та Романові здалося, що і цей голос долучався до молитви, і цей упізнаваний бас повторював — відверни і змилосердися...
— Отче, ніхто не знає свого часу на землі... — звернувся до душпастиря Роман. — Може, настала пора приготувати душу...
З юних вуст не хотіло злітати слово «смерть», душа відкидала його, не хотіла сприйняти як страхітливу реальність для себе, вірилося до останнього, що житиме, проте буря ревіла про інше — от вона, твоя остання година, от вона...
— Да што же ето, братци? — заридав якийсь голос із верхніх, привілейованих нар. — Вот так і пойдьом к рибам на корм? І Колими не увідім? І солнишка? І...
— Конец нам, братва, конец... подохнем тут все, подохнем...
Голоси зривалися вже не у страх, а у відчай, ще хвилина — і паніка поглине ті залишки порядку, на яких тримає хоч якийсь лад у трюмі голодна слабкість і приреченість.
Неминуча смерть вже піднесла свою косу, щоб поставити останній підпис у книзі доль усіх нещасних — і християн, і мусульман, і безбожників.
Отець Маркіян чи не єдиний з усіх зберіг як не в душі, то в голосі глибинний внутрішній спокій. Якимось дивом його негучний, надірваний, ледь хрипкуватий голос полинув над головами, змусивши їх схилитися перед словом Господнім у передчутті близького переходу у вічність:
— Близька наша остання година... настав час зазирнути у власну душу, перелічити гріхи свої і покаятися...
— Да как ето? Разі ж я вспомню, чєво за всю жизню натворіл-то? — розгубився Гріша, намагаючись-таки пригадати бодай частку своїх недобрих справ, скоєних за життя.
— Покайся, сину мій, відчуй щирий жаль за всі свої гріхи у серці своїм...
— Господи, прости мені, без кінця нагрішив я... — згадував уривки всіх
