Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— А ти йому — потрібен. І Бог тобі потрібен. І ти шукаєш його. І знайдеш. Бо навіть не ти сам, а Господь першим виходить на пошуки людини. Ти просто не почув іще Його голосу. Але дослухайся — почуєш... Почу...
— Що з вами, отче? — кинулися до отця Маркіяна хлопці, бо на останніх словах голова монаха впала безсило на залізяччя нар.
— Принеси води, Богдане, — попрохав Роман.
— Стомили ми отця своїми теревенями... — Когут влив до вуст отцеві кілька крапель води, дорогоцінної вологи, яку спромігся донести, долаючи хитавицю і власну слабкість. — А він уже у віці... Скільки отцеві? П’ятдесят? Чи більше? А може, ще й сорока немає, а виглядає на всі шість десятків. Тюрма, вона молодості не продовжує... Ми молоді, і ледве ходимо, а йому важко...
Отець отямився, підняв голову:
— Що це я... Зовсім знесилів... А душі померлих чекають молитви... Допоможіть, діти, піду до них, невинно помордованих...
— Куди ж ви підете, отче, ви ж на ногах не тримаєтеся! — гукнув уже вслід похиленій, але не зігнутій спині Когут.
Та отець знову подався вершити свою непомітну, внутрішню душпастирську роботу — передавати душі невинно убієнних у руки Господа.
У долі в’язня трапляються хвилини, що викреслюють світле коло в його чорному перебутті неволі, — це миті, коли на шляху виникає Господній знак — людина, якої ніколи б не зустрів за інших обставин. І треба цей знак упізнати, треба скористатися променем, що вказує напрям. Роман відчув, зрозумів, прийняв у серце. Зрозумів, навіщо саме зараз і саме цю людину послано йому, простому і звичайному. Бо знесилів, похитнувся у вірі в Боже милосердя, за щоденною потребою хліба притишив у собі голос духу. А як добре подумати і щиро собі зізнатися, то й ремствував часом, трусив небом в образі — за що, за віщо саме йому, такому доброму, такому гарному, такому... Тепер надходив час запитати — а за віщо саме йому цей порятунок душі на краю пекла? Чому цього святого чоловіка надіслано в час його пекельної муки саме сюди, у замкнену залізну клітку «Джурми»? Чи не на порятунок бодай грішної душі, як уже не тіла?
Бирятувати тіло із черева цього ненаситного кита, мабуть, таки не вдасться, а от за порятунок душі ще можна поборотися.
Про мізерність шансів на порятунок тіла «Джурма» нагадала одразу ж: якоїсь миті світ довкола наче перевернувся — нари опинилися десь чи не збоку, а то й зовсім провалилися. Крик і стогін відповів на цю зміну низу й верху — хтось не втримався на мізернім місці, відведенім для тіла.
— Що це? — лунало звідусіль.
— А ви што думалі? Ето вам не на травке! Ето море! Море! Шторм! — відгукнувся з темряви голос, що водночас злякав і заспокоїв.
Це не кінець світу. Це просто шторм. Шторм. Нормальне, звичайне на морі явище. Що йому робити, морю, як не гнати хвилі, не збурювати їх, не перемішувати воду велетенською ложкою, кидаючи при тому вгору й вниз щось таке невеличке, як пароплав із якоюсь тисячею-двома людей у череві? Хіба їх життя чи смерть має якесь значення у ритмі цього гойдання, у знесенні на верхівку чи падінні у прірву? Море працює морем. Ному байдуже до цих людей, в його глибинах уже стільки невільничого трупа, що зайва тисяча-друга нічого не додасть і не применшить. Рибам на корм. Щоправда, корм не розкішний, самі кістки. Що їм, рибам, з такого харчу?
У хвилини, коли усвідомлюєш, що під ногами лиш кілька сантиметрів заліза, а нижче — кілометри крижаної води, стає моторошно. Яке ж воно ненадійне, це залізо! Кожної миті може дати тріщину, розірватися навпіл і випустити невільників на свободу вільного плавання аж до самісінького дна!
І вперше хотілося, аби стіни цієї плавучої тюрми були якнайміцнішими. Вперше бажалося бути замкненим і герметично замурованим, аби не впустити краплі солоної морської волі до в’язниці.
Хай він виявиться надійним, цей пароплав, хай він випливе із цієї бурі, хай винесе їх, хай порятує, а там — хоч би й невідь-що!
Як же його хитає, як немилосердно кидає ота невидима сила моря, як реве десь далеко буря, як змагаються, напевно з хвилями матроси, як бореться за своє судно капітан! І вперше про капітана подумалося як про людину, якій довірено долю. І вперше побажалося йому сили рук і мудрості розуму. Бо не він їхній тюремник, а зовсім інші люди. А капітан — лиш перевізник Харон з одного берега ріки смерті на інший...
На те й море на світі, аби люди раділи тверді. На те загроза смерті, аби мізерія людська прагла жити. На те близький, очевидний привид небуття, аби навіть оте нікчемне, нестерпне, мученицьке, безпросвітне існування видавалося життям.
Жити! Жити! Здавалося, цим стогоном видихає усе, що ворушиться між залізними переборками пароплава. Жити! Хай там як — у неволі, в голоді, у цій нескінченній хитавиці, у гойданні терезів, але жити!
Так легко було кликати смерть, коли вона виглядала близькою, але не підходила впритул. Так легко було запрошувати до танцю панну в білому, коли вона відмовлялася від останнього урочистого полонезу, відкладаючи свої кістляві обійми на якесь невизначене «згодом»! Як страшно відчути її направду близький крижаний подих. Як моторошно розпочати отой убивчий вальс вигойдування на хвилях, в якому кожен тур, кожне па може стати останнім!
— А што, правда, хлопци, ета «Джурма» — хороший, на-дьожний пароход? — випитував і сам давав відповіді Гріша. — Он столько етіх штормов пєрєньос, што ему ещьо одін!
— Та нічого з ним не станеться, із цим пароплавом, — з перебільшеним оптимізмом пробурчав зі свого місця Іван. — А навіть як станеться — невелика біда. Однаково на Колимі всі загинемо. Раніш — то краще.
— Е, не скажи, братіку, — відгукнувся Остап. — Видима смерть страшна. Ще загинемо чи ні — питання. Усі чи не всі
