На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

І знову оглядався на клуню. Матвієві здавалося, що в груди йому щось поклали — колюче, гостролезе, й що б він не робив, у який бік не похилився (тілом чи думкою), щоразу наколювався на вістря. Викинути б той колючий клубок, позбутися його… щоб знову жити й спати спокійно. Як викинеш! Мусить важити власним життям, життям дітей і Федори. (Ну, Федори!..) Чи рівні вартості? (Прости мене, Господи, на цій думці!) Ні, повинен терпіти й пильнувати, аби ніхто не викрив Супруна. Через те всенький день товкся у дворі… Он побіг з цуркою Дениско, загилив цурку, вона впала біля воріт клуні… І Матвій з несподіваною злістю пожбурив її на середину двору та накричав на Дениска. Трохим В'юн прийшов з рептухом, хотів узяти в клуні сіна, і Матвій сказав, щоб наскуб зі стогу. Той здивувався, пішов. Так аж до вечора.

Ще одну ніч Супрун переночував на печі, а наступного вечора не відгукнувся з прикладка соломи на Матвіїв голос. Матвій відчув мимовільну радість, хоч трішки й подосадував, що Супрун пішов не попрощавшись.

Через чотири дні зустрівся йому на порозі корчми Сидір. На його тлустому обличчі плавала темна посмішка. Він пропустив Матвія й кинув йому в спину:

— Не гостинний ти господар, Матвію, і родак поганий. Доводиться твоїм родичам тулятися по чужих людях.

Матвій здригнувся. Він зрозумів, що Супрун жив, а може, ще й досі живе в Сидора.

За давньою регулою віншувати гетьмана з Великоднем до Чигирина з'їхалася вся старшина. Не було тільки Гуляницького — з своїм та чернігівським полком доглядав московського пограниччя, а також Дорошенка, який з Прилук тримав на відстані шаблі Безпалого в Ромнах.

Разом відстояли всюнічну, розговілися паскою в малому замку — паски святив сам митрополит Денис Балабан, бесіди вели святобливі, про мирське майже не говорили. Сиділи за двома довгими столами — по старшинству й за віком, упокорені святою молитвою та святим хлібом. Неначе діти, грали навбитки, відбирали програні крашанки й клали біля себе. Тетеря наскладав цілу купу. Були схожі на збитошних хлопчаків і сердилися за програне по — дитячому, й раділи також, і гетьману степліло серце, на них глядячи. Виговський пригадав, що й батько його Остап вельми полюбляє гратися навбитки — така собі майже дитяча забавка — пристрасть, виходить на вулицю й перестріває першого — ліпшого прохожого: «Діставай крашанку»; він готується до Великодня заздалегідь, відбирає яйця, обстукуючи їх об власні зуби, ще й сам розфарбовує. Одного разу програв псаломщику цілий підрешіток крашанок. Потім хтось сказав, що псаломщик проколов голкою яйце, видув жовток та білок, а натомість напустив у шкаралупу розтопленого воску. Батько страшенно сердився.

Й згадалося гетьману, яким радісним було це свято у дитинстві. Воно приходило з теплом, з першим зелом і прилітними птахами, з прибутніми водами…Мати мастить жовтками паски, садовить їх у піч, пахощі розливаються по хаті, по двору, все село пропахло пшенично — солодким, духмяним пахом пасок, на синіях вишикувалися соловейки, жайворонки з тіста, їсти хочеться, аж у голові гуде, і все одно неймовірно хороше, тривожно, побожно на серці. Так буває тільки в дитинстві, коли увесь твій світ з віри, з чистих слів, безгрішних бажань і солодких мріянь. Все збудеться! Дрібне й велике… Світ котиться під ноги, неначе крашанки з маминих долонь. А яка то великодня ніч у церкві! Щоправда, там стоять тільки дорослі, парубки та дівчата ходять довкола церкви парами або гуртами, дітвора пурхає, неначе горобці в молоденькому садочку. Прив'язують парубкам та дівчатам солом'яні «хвости», задмухують свічки (хоч то й гріх), ховаються одне від одного. А яка смачна паска з крашанками, ковбасами і який солодкий сон після великодньої ночі! А потім, виспавшись, діти повибігають на вулицю, дівчатка в стрічках і квітах, хлопчики в нових шапках та свитках, а в теплінь то просто в сорочечках, і граються у «вовчка», «в довгої лози», «в масла». Й перші доторки до дівчачих — майже дівочих — долонь, і скрадливі погляди спідлоба…

…Край столу, під образом грізного Спаса, сидів Богун. Голову схилив на руки, час від часу підводив її й мовчки пристукував кулаком. Щось його полягало, щось йому муляло, щось його гнівило. Шуміла йому в голові горілка, шумували ворохобні думки — міг зіпсувати застілля.

Не личило гетьману йти з келихом до свого підданця, але це все — таки Богун — пішов, вдаючи нудьгу та нічев'я. Зупинився край столу, пахолок миттю примчав фотель.

— Давай вип'ємо, Іване.

— За що вип'ємо? — вперся закипілим поглядом Богун. — За що?

— За все краще… за наше.

— Наше, це чиє? — Богун недовірливий, як чорт, і довірливий, як дитина. Його легко вкинути в гнів, легко розчулити. Його неважко підмовити до пиятики, так само просто повести на майдан, де співають козаки та лірники, там він розм'якне душею й пустить сльозу. Але стережися оскаженілого Богуна!

— Ти знову плетеш з Москвою одне лико. Послав туди Кравченка з вітальними листами. Безпалий туди пише й ти пишеш. Кажуть, Старкова приймав і таємну розмову з ним мав. Це правда?

— Правда, Іване. З одного кінця…

— Такого не може бути. Правда — вона одна, — напорапливо мовив Богун. — Кого дуриш?

— Кожна палиця має два кінці, — м'яко заперечив Виговський. — І ця — також. А дурю не я… Москва намагається одурити нас і нарід наш. Я пишу в Москву, щоб спинили колотнечу, а Безпалий просить пороху та олива. Мені пишуть ласкаві слова, а йому шлють бойові припаси. Така їхня правда.

— Так нащо ти пишеш?

— А нащо вони пишуть? Щоб людям голови затуманити, щоб виставити нас розбійниками та колотниками. А самі тим часом… — Гетьман навмисне обірвав мову. Навіть узяв прозорий, що аж світився, шматочок паски й поклав до рота. — Смачно!

— Що — тим часом?

— Ми тільки обороняємося. Ми завжди тільки обороняємося… Князь Олексій Микитович Трубецькой веде величезне військо. Він вже в Путивлі.