На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

І впертість та напорапливість. Він знав, що сягне високих щаблів. Брався вгору непоспішливо, уперто, спокійно. Міг би рвонутися… й шелехнутися вниз. Чимало людей на світі важаться на щось значне, беруться за одне, залишають його, хапаються за інше. Й так півжиття. Стратять силу, впевненість. Стають дратівливими, злими, а з тим — то й взагалі далеко не зайдеш. Траплялися миті і у Виговського, коли його мовби щось підносило вгору, піддрочувало рвонутися, але він не довіряв їм. І долав урвища… У житті і у власній душі. Хвилини розчулення, зневіри. Розчулитися міг. Але його розум був дужчий, аніж душа. Іноді і його водило в боки. Кілька разів зманювали на свій бік поляки. Московити підкочувалися також, ще за Хмеля. І тим і тим відповідав ласкаво й стримано. Не хотів мати ворогів, та й… про всяк випадок… Сливе згодиться на крайню скруту. Гетьману доповідав, але щось залишав для себе. Воно не вело до зради, а слугувало для особистої безпеки… Не зрадив Бога єдиного в трійці сущого, гетьмана і народ свій. Тоді, коли продирався через нетрища життя, чимало славетних українських родів поміняли Бога, стали відступниками від православ'я. Чи не найбільшої кривди завдали Православній Церкві нащадки славетного Костянтина Острозького та його сина Олександра, котрі поміняли відправу в церкві на лядську в костелі та заходилися з неймовірною запопадливістю викорінювати «схизму», особливо прославилася на цьому терені онука Костянтина Анна — Алоїза, спадкоємниця всіх багатств старого князя, котрі перевела на костели та кляштори. Либонь, ніякий Бог не любить, коли ним нехтують і мають його за нізащо, він тяжко покарав усіх нащадків Костянтина, прибравши їх з сього світу, остання, Анна — Алоїза, щодуху втікала з обснованого єзуїтською павутиною родового гнізда, підпаленого зо всіх боків козаками Кривоноса, й потім тулялася по чужих кутках у Варшаві та Кракові.

«І чому воно так виходить, — думав Виговський, — що маєтні, родовиті люди стають відступниками набагато частіше, ніж прості? Чому ті, в кого нічого немає, так міцно тримаються за віру? А може, саме через те, що більше нічого не мають?»

…Зорка помітив, що гетьман не слухає, й перестав читати. Старий секретар Хмельницького простецький з вигляду й, може, не надто розумний, але чутливий, як мисливський пес. Виговський тримає його, як часточку Хмельниччини, вона його в чомусь утверджує й збирає на силі, хоч радиться з ним рідко коли. Хіба що за отаких випадків, коли не потрібні зайві вуха та очі — Зорці Виговський довіряє доконечно, та й як не довіряти? Той вже скінчив майже всі порахунки зі світом, ні на що не сподівається і нічого не допинається. Нишком пише свій даріуш, над чим за його спиною насміхаються молоді розгуляні канцеляристи, любить смачні страви, солодкі узвари, любить затишок і тепло, він і зараз, притулившись спиною до добре нагрітих кахель, наледве зборює сон, на його ліве присліпувате око наповзає повіко, й він тре око кулаком. Наледве зборює — а от помітив, що гетьман не слухає. Виговський подосадував: таке з ним трапляється дедалі частіше, часом навіть у найневідповіднішу хвилю… Одначе зараз особливої пильності не потрібно: це не перший московський перелист, все, що там написано, а писано в Полтавський полк, знає й так. Проте хитнув головою:

— Читай.

— «І вам би нашого, царської величності, Запорозького війська полковнику й осавулам, і сотникам, і козакам, а також війтам, бурмістрам, райцям, лавникам і всьому загалу та черні показати нині свою службу й доброхіття до нас, великого государя, пам'ятаючи Бога й православну християнську віру, і свою кріпку обіцянку перед Євангелієм, і нашу государську до себе милість і ударування, і відстати від зрадника нашої царської пресвітлої величності та кривоприсяжця й розорителя християнської віри Івана Виговського. Ви можете погоджувати ваші государські справи з нашими, царської величності, боярами та воєводами й обрати собі всім Запорозьким військом одноголосно іншого гетьмана, якого вподобаєте поміж себе, і будьте під нашою, царської величності, високою рукою у вічному підданстві за своєю обіцянкою, як і колись, і не схиляйтесь ні на які зваби, а, зійшовшись із нашими боярами і воєводами, станьте й почніть боротьбу за святі Божі церкви й за православну християнську віру проти нашого, царської величності, і вашого, усіх православних, зрадника й кривоприсяжця Івана Виговського… А ми, великий государ, наша царська величність, почнемо вас ударовувати й тримати під нашою кріпкою високою рукою в нашому государському милостивому утриманні за вашими правами й вольностями, і будьте в тому всьому надійні без жодного сумніву…» — монотонно, не вкладаючи ніяких своїх почуттів, читав Зорка.

Гетьман далі знову не слухав. Лист був довгий, у ньому кілька разів повторювалося, що цар обдаровуватиме весь український люд і залишить йому права та вольності, й особливо натискалося на православ'я, за яке цар стоїть горою. Мовбито він, гетьман, зрікся чи зрікається віри Христової, православної, мовбито цар, а не Виговський, витримав усі спокуси та приневолі католицизму та уніатства, добре йому звідти, з Москви, белемкати, спробував би захистити святу віру власною шаблею та власною кров'ю.

Гетьман давно знехтував у думці листами царя та воєвод, які розсилали їх по Україні, але щепою в серці стримів лист запорожців до нього. Славетне Запорожжя, без якого важко зажити в народу підтримки, славетне Запорожжя, яке також не раз хилилося в той чи інший бік, зварйоване принуками, славолюбцями і сріблолюбцями, воно не хотіло примиритися з погромом Пушкаря та Барабаша й тепер ставило рогатки на путі гетьмана. «Чуло наше серце, яке живе в клітці пристрасної нашої плоті, що ваша милість не виконає свого зобов'язання, учиненого в листі вашому до нас після смерті пам'ятного гетьмана нашого Богдана Хмельницького і після вашого вибрання у наші гетьмани…» — так розпочинався лист запорожців, підписаний кошовим Павлом Гомоном. І гетьман у думці змагався з ним й зо всім товариством низовим: «А ви своє зобов'язання виконали? Ви заступили поле од чужинців? Чим кращі москалі від схизматиків — поляків? Нічим. Ви просто не прочитали Гадяцькі пункти і пакти. Ви хочете, щоб я заразом був вашим гетьманом і вашим служкою. Але тоді не буде ніякого ладу…»

Зорка скінчив читати, широко позіхнув і раптом сказав:

— Зуби ріжуться.

Всі, хто сидів у світлиці, подивовано витріщилися на нього.

— У внука зуби ріжуться, всю ніч ревів, не дав