На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Так само повіддавали ключі від воріт козаки та міщани ще кількох міст, котрі були піддалися Безпалому та московитам. На третій день Великого посту Виговський ударив на Зіньків, але скурати запорожців не зміг. Потримавши місто в облозі, лишивши на заставі Скоробагатька — не допускати запорожців із Зінькова до Лохвиці, — гетьман вернувся в Чигирин. Вода вже підмивала кригу, заледве встигли до льодоходу перейти на ту сторону.

Матвій нашилив на вила оберемок сіна, підняв його і погойдав — щоб не розтрушувалося по дорозі (треба б принести рептухом, та довго натоптувати), як зненацька позаду зашелестів прикладок соломи й щось гупнуло. Матвій звинувся, наче вражений стрілою, миттю обернувся й занімів: з шапки оббирав солому Супрун. Сто думок, сто птиць — білих і чорних — злетіли враз: «Брат, живий. Чого він тут і отак зненацька, отже, ховається? З чим прийшов?». А той стояв, усміхався задиристо, неначе вчора розлучилися, неначе заглянув на хвилину в гостину.

— Я… міг вильми проштрикнути, — все ще не володіючи собою, сказав Матвій.

— Добре стрічаєш… — прискалив око Супрун і став схожий на розбійного півня.

— Добре прибуваєш… Наче блудяга.

— Інакше не можу.

Досада пойняла Матвія.

— Можеш. Покайся… Простять. Мене простили.

— Покаятись? За віщо? Нехай каються ті, що грішили.

Не гоже розпочалася стріча. Матвій замовк. Супрун чекав накібчено. Схудлий, зчорнілий й одначе запеклий, ворохобний. Так і не перегорів, не відлиг, не розвіявся той давній порох.

— Ти давно тут сидиш?

— З ночі.

— Чого не попросився… не постукав у хату?

— Не хотів полохати. А тепер ось… Замерз і їсти хочеться.

— Зачекай тут.

Одначе спершу одніс сіно й завдав коням за драбини. Навмисне голосно озивався до коней, щоб чули, якщо хтось є поблизу, що господар спокійно порається: «Приймись. Праву… Ну, ти, граєш!..»

Зайшов до хати. Федора вже повкладала дітей, але вони ще не спали. Покликав її в сіни:

— Забирай до кімнати Горпину і вкладайтеся. Федора здивовано втупила в нього погляд.

— Супрун прийшов!

Думав, що Федора скипить, голоситиме, проклинатиме, і вже наперед жорстко озвірчився, але вона тільки мигнула повіками й сказала:

— Уряд твій забрав, прийшов по живіт.

Матвій промовчав: було схоже на правду. «Порятуєш його, згинеш сам…» І — навпаки.

— Завісь вікна.

Приречено пішов до клуні. Сніг вже обтавав, під яблунями — чорні та білі плями.

«І к ранку наляже мороз», — подумав.

Пригощав брата сам — гороховою затіркою (ще не вичахла), пирогами з квасолею, квашеною капустою та огірками — піст. У піст гріх пити чарку, але бачив, як Супрун бігає по суднику поглядом, приніс заткнуту сіном пляшку. Супрун випив горілку жадібно, Матвій лише надпив з чарки. Мовчав. Ні про що не розпитував, бо й боявся розпитувати: не з добром явився Супрун, звідкілясь він іде, хтось його кудись послав. У кого він — у Безпалого, в Ромодановського, у запорожців? Щось вивідує, щось доправляє? Куди не потикався думкою, скрізь наштовхувався на гострий шпичак. Й не хотілося, не випадало йому сваритися з Супруном. Мовчанка була важка, липка, неприємна. А Супрун смачно хрумкотів огірками, пучками брав капусту. По його худому кібцюватому обличчі проковзувала насмішкувата, задьориста посмішка: «Боїшся? А я не боюся нічого». Супрунова тінь на стіні була схожа на розтріпаного кібця.

Й чомусь згадалося, як пасли з Супруном у нічному воли; вони вже напашені, ремиґають неподалік у видолинку, а брати варять у казанку куліш, котрий булькає, плюється, червоні відсвіти грають на лицях, і здається, що вони на весь світ удвох, — за кілька кроків темрява стіною, і там притаїлося щось хиже, обоє бравують, поглядають на старий самопал, який вистрелить від ґнота або від жарини (а може, й не вистрелить), і надію мають тільки один на одного, й обом страшно й водночас хороше. Як то хороше в цьому широкому, накритому темною повстю ночі світі!

— А пам'ятаєш?…

Спогадували пастівник, річку, дитячі ігрища та кабеші, згадали, як, нікому не сказавши, пішли в Полтаву й по дорозі назад заблудилися, ночували вдвох у копах, й щось ходило вночі по стерні, й шамотіло в полукіпку…

Супрун відхилив крайок ліжника, яким було завішене вікно.

— У таку ніч розраховуються з ворогами.

Матвій промовчав.

— Час порахунків надходить, — не вгамовувався молодший Журавка. — Думали, залили крівцею вогонь, а він горить. Погасла Іскра, є Безпалий.

Матвій дратувався.

— Безпалий, безносий… Всі кличуть — за мною. На смерть за мої добра, по мою славу. Якби менше кликали, а орали поле… Всі хочуть возвеличитись… — І вже мовби про себе: — Йди, куди тобі призначено. Не колотися… Так ні. Рвуть на шматки єдине тіло, кожен тягне на своє, — скрушно вів Матвій.

— А що, один має володіти всім? Отакий плюгавий…

— Неправда. Чесний і правдивий…

— На собі спізнав?

— Так… Інший би… слушно скарав на горло. А він… Повинився б ти, — сказав безнадійно.

— Кому? Отому ляшку? Скоро він проситиметься, та ніхто його не помилує. Військо московське стоїть… І нове йде…

Матвій стенувся душею. «Он воно що… Он які вісті несе комусь Супрун. Треба сказати гетьману». Й інша думка: «Запитають, звідки дознав…» Знову хитавиця — сказати, не сказати…

— Гроші москалі плататимуть, від чиншу увільнять? — мовив насмішкувато.

— Платитимуть.

— Канчуками по плечах. Дурне поспільство вірить у ті листи облесні, репетує і нікого не слухає. Де таке бачено: кожен городовий отаман — сам по собі, кожен бурмістр править, як хоче, вищого не слухає.