На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

гірші за ваші, що маємо їх переінакшувати! Й навіть коли були б гірші, вони від нашої матері, від наших предків, від нас самих, послані Богом, праведним і милосердним. І ми не віддамо їх нікому на поталу. Не ми пішли на вас, ви — на нас. «Свідчимо про неповинність нашу — ми примушені для заховання своєї свободи взятися до законної оборони…»

Сильно промовляв гетьман, справив враження на старшину, й вона підтримала його одностайно та поклала роз'їхатися по полках, скупити військо й виступити проти ворога.

Гетьман власноруч написав універсал, у якому оповіщав про причини, котрі примусили його кликати люд український до шаблі. По тому всі разом помолилися в церкві, поставили свічу не Спасу, як московити, а Діві Марії, заступниці та охоронниці запорозьких козаків. Яро горіли в церкві свічі, суворі, гнівні, в червоних відсвітах були лики богів, а коли півча заспівала канта на честь Діви Марії «Покрий своїм святим покровом наші чесні голови козачі, оборони нас на землі і на воді, а ми допоможемо тобі шаблями» й за давнім звичаєм козаки оголили до половини шаблі, дзвякнула криця, бризнули увсебіч золоті іскри, дрож пройшла по козачих душах.

Гетьман ударив по полках на склик, а тим часом послав назустріч Трубецькому Гуляницького з двома полками — Ніжинським та Чернігівським, аби манячили перед московським військом, турбували, відволікали.

XIX

Виїжджали в мряку, яка сіялася із затканого сірою сукниною неба, осідала на киреях, на конях, на збруї. Федора провела до майдану, «ріжка», як називали його і хуторяни й сільчани, на хуторі і в селі свої майдани, а «ріжок» ніби вузлик між ними.

У кутиках повних, м'яких Федориних губів, у очах, у всій постаті таїлася щира тривога, вона раз по раз кидала на чоловіка сповнений поваги й любові погляд (ще вдома почепила йому на шию образок, щоб оберігав у бою). Диво, але з того часу, як Матвія спровадили в сотню простим козаком, він відчув переміну в ставленні дружини до себе. Матвій огрубів, засмаг, став суворіший, ще мовчазніший, свою кривду, свою біду ніс без скарг, без нарікань й мовби затвердів увесь. Федора заповажала його саме за цю твердість, ще й пройнялася співчуттям, розпитувала про Полтаву, й він відказав: «Навалили трупу». — «Ти був там?» — «Був». — «При гетьману?» — «В лаві», — й помовчавши трохи: — «То не звитяга, біда наша. Братню кров пролили». Про Супруна не розповідав нічого. Поміж них настало примирення — в Матвієвому серці не розквітло літо, але й станула крига, — то більше, коли за якоїсь нагоди згадав Сидора, Федора спокійно й осудливо сказала: «Звірюка він», і в її очах не було обману.

З вулички вигулькнув рябий кінь, його вела в поводі кругловида, як місяць, з кучериками довкола лоба, що вибилися з — під очіпка, молодиця, поруч неї ступав Сидір. Молодиця побачила Матвія й Федору, спіткнулася, її губи нервово смикнулися, й вона ледве спромоглася оддати добридня. Сидір дивився нахабно, але коня притримав, дав пройти першими Матвієві та Федорі.

Козаки прощалися двома гуртами: сільчани й хутірські, й так, двома гуртами, від'їхали й змішалися вже в дорозі. Строю не тримали, коні місили тванюку беш — баш, як у татарських чамбулах, йшли важко, з крупів валувала пара. Весна цього року запізнилася, вже початок квітня, але води ще не стяглися, байраки, видолинки налиті вщерть, на високих, прогрітих сонцем горбочках світилася несмілива зелень трави, а в глинищах, під крутосхилами, холодно тьмянів ніздрюватий сніг. Через кожну верству — півверстви — ручай, а то й річечка, броди глибокі, земля важка, під ремінною збруєю коней повиступала піна, вони водили боками. Матвій кинув повіддя на луку, Зірка сама вибирала дорогу, йшла легше, ніж інші коні, він тільки раз шмагонув її нагайкою, й то не за якусь провину, а побачив за спиною Сидора. Той був веселий, на його темно — бронзовому обличчі кругліла посмішка, він щось розповідав козакам.

Матвій спробував думати про своє, але йому заважав Сидорів сміх, дратував його й вибивав думку з колії на узбіччя. Далі сміх ущух, хтось нудно оповідав про храмове свято: хто був у гостях, що їли, про що балакали, козаки слухали, аби слухати; про те, нащо їх покликали і куди їдуть — не говорили, про таке не заведено говорити, відали й так, що кожен похід кінчається чиєюсь смертю, кожному цвіла в думці надія — «не моєю», знали одне — похід буде великий, бо великий склик (зимою під Зіньків їх не кликали), та й усе інше показувало на велику потугу.

Аби не погробити коней, за день відмірювали верст по двадцять п'ять — тридцять, на ніч ставали не в полі, а по хуторах та селах, там їх пригощали вечерею та сніданком, хоч козаки мали і свій припас, — його везли на трьох грабчастих возах. В чужих селах козаки ставали сміливіші, загравали до дівчат та молодиць, а один козак, Нечипір Швайка, навіть знехтував закони гостинності, і його, на сором усім козакам, було висвідчено з двору обарком.

Так дійшли до Дніпра, який клекотів у розповені й ніс вимиті з корінням осокори, колоддя, чорні, залишені на луках стіжки — на одному такому стіжкові сидів заєць, і молоді козачки загаласували, засвистіли в чотири пальці. Дніпро позатоплював усі острівці, подекуди у воді п'яно гойдалися чорні верхівки верб та вільх, каламутна, небезпечна весняна вода крутила великий, на дубах, пором посередині ріки, й поромщики не могли справитися з течією, пристали до берега аж ген унизу.

Синичани стали на горбі під осокорами навпроти Чигирина й простояли там більше місяця. І вже звідти гуртами наїздили на кілька днів провідати домівку.

…Довго й повільно збиралися правобережні полки, й переправлялися через Дніпро, й ще довше чекали Махмет — Гірея з ордою. Гетьман нервувався. Гуляницького, котрий кілька разів вгризався кіннотою в московські обози, Трубецькому вдалося оточити, й ніжинський полковник брязнув замковою брамою перед самим носом князя та зачинився з чотирма тисячами козаків у Конотопі. Тепер він відчайно захищався там. Величезне московське військо здобувало два полки — Ніжинський та Чернігівський; і, може, то й правда, що у своїй хаті